Читать «Полум"я в лабораторії №1» онлайн - страница 3

Підійшов Гартунг і перевірив з’єднання кабелів.

— Усе ясно? Ну, можна починати випробування. Вмикайте!

Майже півгодини вчені проводили дослід.

— Усе гаразд, — задоволено сказав Гартунг. — Порівняно з старим апаратом ми збільшили силу звукової енергії у вісімдесят разів. А тепер, колего Тале, давайте випробуємо пластини з штучного матеріалу, побачимо, що в них усередині. Тепер при такій високій енергії звуку нам не страшне повітряне замикання.

І він поклав одну з пластин під рефлектор на спеціально обладнаний столик, виготовлений теж із штучного матеріалу. Інженер Тале взявся рукою за важіль головного вимикача і повернув його вгору.

У приміщенні почулося низьке гудіння. Стрілка вимірювального приладу поволі поповзла вгору і, легенько тремтячи, зупинилася перед червоною рискою.

Гартунг уважно дивився на екран трубки Брауна, що почав світитися зеленкуватим світлом. Він трохи послабив регулюючий гвинт і пересунув рефлектор убік на кілька міліметрів. Інженер стояв поруч і стежив за вимірювачем сили звуку.

— Ну от, оце нам і треба, — вигукнув він, вказуючи на екран. — Дві риси майже злилися.

Він повернув маленький важіль униз. Рефлектор плавно піднявся вгору, і пучок звукових променів, зібраний у його фокусі, на кілька секунд упав на обох дослідників.

Доктор Гартунг поклав на столик другу пластинку штучного матеріалу і спрямував на неї промінь рефлектора.

Раптом інженер Тале почав обмацувати собі пояс. Що це? його штани падають. Він хотів міцніше затягнути ремінь, але пряжка кудись зникла.

— Що трапилося? — запитав доктор Гартунг.

— Мій пояс… звукові хвилі… я нічого не розумію…

— Швидше підпережіться шматком електричного шнура. Тільки швидше, бо не можна, щоб апарат працював вхолосту.

Гартунг витяг блокнот з кишені. Не відводячи очей од вимірювача, він потягся рукою до кишеньки на грудях за своїм автоматичним олівцем і подумав:

“Треба негайно записати напругу. Ми повинні…”

Але кишенька виявилася порожньою. Це перервало його думку, і доктор невдоволено наморщив лоба.

“Куди я подів свій олівець?” Він ще раз пошукав у кишені, потім підійшов до стола, відсунув убік папери. Автоматичного олівця і там не було.

Тале ще раз, але знову безуспішно, пошукав на підлозі пряжку від свого ременя. Гартунг втретє помацав кишеньку на халаті і шукаючим поглядом обвів приміщення лабораторії.

— Будь ласка, візьміть мій, — запропонував інженер і подав йому свій пластмасовий олівець.

Доктор Гартунг почав був писати, але знову на його обличчі з’явилось невдоволення. Він роздратовано дивився на кінчик олівця.

— Чортзна-що! — пробурмотів Гартунг, — Тут немає металевого кінчика, який тримає грифель.

Тале розгубився. Зморшки вкрили його чоло.

— Наконечник?.. Та що це коїться?!

Гартунг розсердився не на жарт.

— Справді, якийсь нещасливий день! Спочатку ви мало не загубили штанів, потім кудись подівся мій чудовий срібний олівець, і, нарешті, ви мені даєте олівець, яким не можна писати, бо на ньому немає металевого наконечника.

Він сердито покрутив головою і знову пробурмотів:

— І куди я його запроторив? Вимкніть апарат! — гукнув він нарешті і нервовим рухом потягся за сигаретами.