Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 83

Отже, можна констатувати, що у XVI ст. основною воєнною силою були загони шляхти, міщан і козаків. Розташування на Київщині, Волині й Поділлі найманих військ мало періодичний характер, а їхня невелика чисельність не відповідала потребам часу. Несення сторожової служби покладалося на різні стани українського населення. Головними недоліками цього була слабка координація дій сторожових постів і сезонний характер польової сторожі. Що ж до якості вояків, то найкращу характеристику їм дав Михалон Литвин: «(Мешканці Київщини) за короткий час стають такими сильними, що можуть кулаком валити ведмедів і зубрів. Звикнувши до життєвих негараздів, вони стають досить відважними. Тому там дуже легко набрати багато добрих вояків».

Таким чином, бачимо, яку строкату картину являли собою збройні сили України, де старе мало уживатися з новим. Насправді точно такі самі явища і процеси відбувалися в усіх частинах Європи. На прикладі шляхетських застав бачимо, як здійснювалися спроби прилаштувати систему, що вже відмирала, до нових реалій. Нові набори рот багато в чому ще базувалися на старому феодальному праві. У будь-якому випадку командувати таким військом було надзвичайно важкою справою, проте інших сил в державі не було, і тому полководцям доводилося знаходити вихід із ситуації. Наприклад, князь І. К. Острозький провів кілька реформ. Так, користуючись своєю владою на Волині й Поділлі, він саме місцеві полки перетворив на навчену і повністю підконтрольну йому силу. Крім того, за рахунок близьких відносин з панством Київського воєводства, передусім з такими відомими прикордонниками, як Семен Полозович, Андрій Немирович й Остафій Дашкович, князь Острозький зміг налагодити цілісну систему оборони на півдні. Є всі підстави стверджувати, що й діяльність українського козацтва йшла багато в чому під його контролем.

Військо Великого князівства Литовського

Основною військовою силою Великого князівства Литовського була «земська служба», тобто ополчення військового стану, принципи якої були запозичені у довгий час головного ворога Литви — Німецького ордену. На заклик великого князя аристократія Литви й Русі була зобов’язана виступити в похід кінно, збройно та із власним загоном, кількість вояків у якому визначалося залежно від земельних володінь бояр.

Земська служба була організована за територіальним принципом. Намісник вищої адміністративної одиниці (з XV ст. він звався воєводою) стояв на чолі земської служби підлеглої йому території. Організаційно-тактичними одиницями земської служби були корогви. Переважали корогви, що формувалися за територіальним принципом, у кожній із земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, які очолювали повітові хорунжі. Існували також корогви, які збирали великі можновладці та княжата. Ці пани, що служили окремо від повітових корогов на чолі власних підрозділів, називалися короговними панами.