Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 8

Однак наприкінці тисячоліття трипільці сходять з історичної арени: кліматичні зміни підірвали хліборобську економіку, природна межа степів просунулася на північ, і на тисячоліття настала епоха кочовиків. Вони досить швидко сформували кілька племінних союзів, кожен з яких контролював територію між великими річками — так, як це буде заведено у номадів у наступні тисячоліття. На півночі їм довелося пильнувати межу з не менш войовничими племенами культур шнурової кераміки, також відомих у історії як культури бойових сокир.

Це були часи постійних воєн, про що свідчать численні бойові травми у чоловіків, похованих під степовими курганами. Сліди від ударів бойових сокир на черепах, вилікувані та смертельні поранення, переломи рук та ребер, вістря стріл між ребрами — досить промовисті свідчення давніх воєн. Саме тоді, після 3000 р. до н. е., встановилося на тисячоліття протистояння хліборобської Півночі та Півдня, заселеного номадами. Кордони контрольованих ворогами-сусідами територій змінювалися, переважно залежно від змін клімату, — то вони посувалися на північ, то на південь. Установити їх обриси допомагає нині картографування давніх курганних могильників та стоянок кочовиків, які щороку на літо мандрували на північ. Періоди ворожнечі змінювалися мирним співіснуванням, розвитком торгівлі, адже обом сторонам було що запропонувати сусідам.

Лише одного разу хліборобам вдалося вийти до берегів Чорного моря — у часи сабатинівської культури, близько 1500–1400 рр. до н. е. Це була епоха, що передувала Троянській війні (бл. 1230 р. до н. е.), коли чергові кліматичні зміни вперше за кілька тисячоліть зробили можливим хліборобство у найпівденніших степах. Там було збудовано сотні поселень, і навіть невеличкі містечка на берегах річок, мешканці яких вирощували хліб, випасали худобу.

Кочовикам у ті часи довелося відступити далеко на схід, у степи, за Дон. Час їх могутності, епоха бойових колісниць у XVII–XVI ст. до н. е., походи на захід та на схід, як дехто вважає, мало не в Індію, стали уже надбанням легенд, а суворою реальністю — озброєне бронзовими списами та мечами ополчення сабатинівських племен, яке стало на шляху колись непереможних воїнів Сходу. Це ополчення виявилося грізним суперником не лише для місцевих кочовиків, але встигло взяти участь у кількох масштабних військових конфліктах на теренах Давнього Світу, які увічнені у записах на стінах храмів Єгипту та епосі про Троянську війну. Ідеться про участь у навалі «народів моря», яка понад століття тримала у напрузі мешканців узбережжя Середземного моря.

Якщо у Єгипті фараонам удалося дати збройну відсіч «народам моря», а нові володарі Палестини зрештою перемогли філістімлян, то Трої пощастило менше. На її руїнах учасники переможного походу встигли збудувати навіть свої домівки — їх, а також уламки характерного посуду, виявлять під час розкопок через три з лишком тисячоліття. Однак і сабатинівцям не вдалося переграти долю, коли у причорноморські степи прийшла найбільша за їхню історію посуха — сотні хліборобських поселень були залишені назавжди, а у них повертаються їх одвічні володарі — кочовики. Цього разу ми знаємо їхнє ім’я — кіммерійці. Але це вже інша історія.