Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 78

Щодо озброєння сторожі, то в документах зазначено, що вартові «у ворот лежат з бронями», польова сторожа була ще й на конях. У 1538 р. Сигізмунд I дорікав Панам-Ради на те, що деякі вояки виїжджають у похід «на клячах», придатних тільки для сільського господарства «з рогатинками». І далі продовжував: «Може, ваша милість сам то добре бачить: якщо такі почти могут згодити на сторожу або на бій?» З цього можна зробити висновок про рівнозначність сторожової служби і воєнного походу. Складне прикордонне становище українських міст наклало відбиток і на бойовий стан сторожі. Яскравим прикладом може слугувати бій канівців із загоном київських жовнірів і старостинських служебників. Коли останні зненацька увірвалися до острогу, «декілька мужів… які були в місті», вибили нападників.

Проте ті війни, які велися з кінця XV ст., показали, що сил служебників і сторожі недостатньо для оборони замку й міста, на випадок якщо ворог нападе зненацька (а саме так діяли легкі й швидкі чамбули кримців). Тому литовський уряд намагався посилити гарнізони за допомогою шляхетських загонів Київщини. Наприклад, чорнобильські зем’яни були зобов’язані перебувати при воєводі «в Києві в час неспокійний. Крім того, на Київщині періодично стояли застави. Причому, якщо у 1522 р. застава налічувала близько 337 коней і складалася з почтів окремих панів і дворян, то у 1530 чи 1533 р. по півроку стояли відмобілізовані ополчення всіх українських областей ВКЛ.

Створення застав із земськими вояками було спробою удосконалити стару систему військової служби, але час вимагав кардинально нового типу вояків, не прив’язаних до місцевості й готових служити тільки за гроші (мається на увазі наймане жовнірство: кінні — панцирні й гусари, піші — драби). Узагалі, перехід від ополчень до найманих військ відбувався на зламі XV–XVI ст. в усіх європейських країнах. Не стало винятком і ВКЛ. Тут ще у 1490-х рр. за розпорядженням великого князя Олександра було найнято у Польщі, Моравії та Сілезії кілька сот жовнірів. Уже у 1507–1509 рр. у Києві стояли роти найманців. Ймовірно, і в інші роки у Києві вже більш-менш постійно стояли жовнірські роти. Так, на початку 1520 р. Сигізмунд І послав київським служебним «тисячу вісімсот золотих: половину готовими пенязями, половину сукнами; а на жито у Київ двісті кіп грошей». Щоправда, наприкінці того ж року у Києві було не більше 30 жовнірів. Саме з 1520-х рр. присутність жовнірів на Київщині стає постійною.

Техніка набору цих служебних хоча й базувалася на найманій основі, проте мала деякі відмінності. Спочатку уряд звертався до ротмістрів, як правило іноземців, які являли собою прототип професійних офіцерів. Останні за отримані гроші наймали у свої роти вояків і приводили їх до держави. Специфікою кінних хоругв було те, що вояки, яких набирав ротмістр, були шляхтичами і називалися товаришами. Кожен з цих товаришів утримував за власний кошт певну кількість озброєних пахолків. Наприклад, у 1536 р. товариші київської роти скаржилися на канівців, що ті відібрали у їхніх пахолків ручниці й мечі. Як правило, рахують в середньому на одного шляхтича 2–3 пахолка. Кожен товариш кінної хоругви отримував 5 кіп грошей на рік.