Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 76

Напевно, за аналогією з литовськими київські татари теж несли дипломатичні повинності толмачів. Що ж до Волині, то тут існування служивих татарських громад підтверджується джерелами. Причому мова йде передусім про приватних підданих у цьому районі. Так, у 1540–1541 рр. у новозбудоване місто-фортецю Бар з Волині було переселено дві родини Черемисів, які поклали початок так званому Черемисову Бару. На Волині ж ці «люди татарського народу», як їх названо у люстрації Барського староства, мешкали у володіннях князя Корецького. Причому, за словами господині Бара, королеви Бони, було переселено тільки дві татарські родини, а дві залишилися у князя. Знаменно, що у 1574–1575 рр. згадуються надвірні татарські хоругви Корецьких і Острозьких. Хоча джерела й не виділяють українських татар у боях на прикордонні, вони мали брати участь у більшості походів, які проводили їхні сюзерени.

Збройні сили на українських землях ВКЛ, як, утім, і по всій державі, можна розділити на постійні й непостійні. До першої категорії належать слуги урядників (воєвод, старост, намісників-державців), сторожа і (з початку XVI ст.) жовнірські роти. Воєнна система Литовської держави передбачала, що кожен, хто ставав на чолі будь-якої адміністративно-територіальної одиниці, обов’язково повинен був утримувати за рахунок місцевих прибутків відповідний військовий контингент, так званих служебників або слуг. Чисельність цього загону спеціально не визначалася, але повинна була відповідати вимогам місцевої оборони. Наприклад, у 1507 р. при черговому призначенні воєводи до Києва було вказано, що «він має, на тому замку нашому украінному мешкаючи, не малую суму слуг ховати к службі нашій…». Тому король на утримання виділив воєводі плату з київських корчем, київське мито (крім аргіша) і «половину плати нашої з корчми Черкаської…».

Бажання збільшити кількість служебників призводило до посилення експлуатації місцевого населення. Красномовним прикладом можуть служити дії Остафія Дашковича, який задля збільшення своєї воєнної сили привернув до себе частину населення Черкаського повіту, ввів нові податки й відібрав у міщан частину їхніх прибутків. Слуги користувалися суттєвими пільгами, що ставало причиною нарікання інших категорій населення. Наприклад, у тих же Черкасах, «якщо чоловік прихожий, або слуга старости, у якогось міщанина доньку візьме за себе, тоді мав різних повинностей міських з ними (міщанами) вживати і в різних службах і виплатах рівною частиною їм допомагати». Але за часів правління О. Дашковича ці слуги, хоча й користувалися місцевими «пожитками», ніяких служб «міських» не виконували.

У 1522 р. київські міщани скаржилися, що їхній воєвода Андрій Немирович під час походів у поле відбирає у міщан коней на користь своїх слуг. Крім того, його «воротні» і слуги б’ють «кликунів», яких міщани наймають на замок, покладають на них силою ключі й змушують їх прибирати під узводом. Треба сказати, що воєнне навантаження на служебників теж було значним. Будучи фактично особистою гвардією воєводи, старости чи намісника-державця, вони мали супроводжувати його в усіх воєнних і дипломатичних місіях. Загони служебників були тим ядром, навколо якого збиралося земське ополчення і вільнонаймане вояцтво. Окрім супроводження свого господаря, служебники мали виступати проти татар і без нього, патрулювати в полі по кілька разів за літо, здійснювати розвідувальні рейди під ворожі території, не кажучи вже про звичайну щоденну охорону замку.