Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 34

Наступні епізоди, в котрих сармати (насамперед алани) виступають як активна військова сила, пов’язані з перебігом Готських війн другої третини ІІІ ст. Однак цей конфлікт слід виділити в окремий сюжет, який варто попередити розповіддю про готів та колізії їхньої появи на південному заході Східної Європи. Поки ж лише зазначимо, що остаточне витіснення сарматів з Північно-Причорноморського степу сталося внаслідок навали гунів близько 375 р.

Військова справа та війни доби Великого переселення народів

(ІІІ—VIII ст.)

Військова справа та походи германців

Уже перші відносно докладні етнографічні описи германців, що лишила нам антична історіографія (Юлій Цезар, Корнелій Тацит), подають доволі однозначну картину суспільства на стадії військової демократії. Найвищим владним інститутом є зібрання чоловіків-воїнів, саме цей орган вирішує всі найважливіші питання, зокрема питання війни та миру. Однак уже на зламі тисячоліть доволі стабільним соціальним інститутом були військові ватажки та їхнє оточення, дружинники, пов’язані з вождем клятвою вірності, а між собою побратимством. Античні письменники підкреслюють неробство цих соціальних груп та їхнє прагнення жити виключно війною. Це достатньо показово на тлі того, що войовничість, військову вправність та схильність до грабунку античні автори зазначають як загальногерманські риси, масові й незалежні від ієрархічного положення будь-якого вільного чоловіка. Тож вожді та дружинники виділялися навіть на такому тлі.

Протягом перших століть нової ери в більшості германських племен сформувалися королівські роди. Королями ставали найбільш харизматичні з військових вождів, чий авторитет зміцнювався насамперед успішними військовими діями. Утім, «прихильність богів» до таких успішних вождів, яку тогочасна людина бачила у першу чергу, була насправді лише зручною ідеологічною «обгорткою» для інституалізації королівської влади. Куди більше значення насправді мало економічне підґрунтя. Успіх на полі битви автоматично мав на увазі чималу здобич, а отже, можливість утримувати не тільки себе та родину, а й дружину. Тож згадане вище неробство професійних військових мало на увазі відсутність необхідності виконувати традиційні господарські роботи, звичайну селянську працю. Вивільнений час вожді та дружинники використовували для удосконалення бойових та адміністративних навичок, як власних, так і своїх нащадків. Нащадкам також передавали чималий досвід у згаданих сферах. Тому недивно, що саме сини королів та дружинників згодом виявлялися більш вправними на війні, аніж діти звичайних общинників. Це, своєю чергою, в очах оточуючих засвідчувало «прихильність богів» не тільки до особисто батьків-засновників королівських та шляхетних родів, а й до роду в цілому. Відповідно, доволі швидко королівська влада стала не тільки спадковою, а й певною мірою сакралізувалася. В останньому аспекті доволі показово, що чимало германських королівських родів позиціонували себе як нащадки богів.