Читать «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення» онлайн - страница 20

Після початку повстання у Вавилоні (травень 627 р. до н. е.) не знадобилося і двадцяти років, щоб колись могутня Ассирійська держава назавжди зникла з політичної карти. Коли в 623 р. до н. е. мідійський цар зі сходу вторгся в межі Ассирії й обложив Ніневію, на історичній арені знову з’явилися скіфи. Спочатку як союзники ассирійців. Вони не лише зняли облогу, а й пройшли з каральним походом по території Вавилонії, Палестини та Сирії — перелічені країни брали участь в антидержавному заколоті. Оскільки у ті часи частина Палестини перебувала під контролем Єгипту, можна сказати, що скіфи вийшли до рубежів володінь фараонів. Володар Єгипту Псамметих I вирішив не воювати, а відкупитися від незваних гостей. Оскільки наступні років десять згадок про скіфів у давніх документах не виявлено, то й тоді вони в Азії не затрималися.

І знову скіфи об’явилися в Азії, коли 612 р. до н. е. об’єднані сили двох царів — вавилонського Набопаласара та Кіаксара мідійського — у черговий раз загнали ассирійців у глухий кут, точніше — за стіни Ніневії, найбагатшого міста й могутньої твердині колись великої імперії. Скіфський ватажок Мадій зі своїми воїнами з’явився у вирішальний момент. Його міг викликати на підмогу царський гонець, котрий якимось дивом прослизнув із обложеної столиці з відчайдушним закликом про допомогу.

Поява свіжої кінної армії могла схилити терези на кожну зі сторін. Коли б скіфи вдарили по війську вавилонян і мидійців, вони мали шанс, як у старі добрі часи, урятувати Ассирію. Але цар Мадій знав напевно, що царі-заколотники зможуть завдати його загонам завеликих втрат. Сумніви скіфів відчули заколотники. Цар Мідії, Кіаксар, виявивши відвагу (і хитрість), особисто з’явився у табір Мадія і для початку смиренно нагадав йому, що, як і раніше, вважає скіфського владику своїм верховним (!) володарем. Ніневія впала, її не врятували ані потужні укріплення, ані відвага захисників (столиця нараховувала до 300 000 населення). За три місяці з початку облоги місто було захоплене й спалене вщент. Його руїни археологи дивом віднайшли лише у XIX ст. Можна сказати, що давні пророцтва нарешті збулися у більш ніж повному обсязі: «Горе місту крові! Усе воно повне обману й злочину, не припиняється у ньому розбій. Ляскіт бича й стукіт коліс, що крутяться, іржання коня, що скаче, і гуркіт колісниці, що несеться. Несеться кіннота, і блищить меч, і блищить спис — і безліч убитих, і купи трупів. Без кінця тіла, спотикаються об тіла вбитих!»

Спільні дії скіфів, вавилонян і мідійців на руїнах Ассирійської держави тривали аж до 601 р. до н. е. Під цим роком згадано спільний похід вавилонян на чолі з царем Навуходоносором і скіфських загонів до рубежів Єгипту. Цей похід фараонові Нехо вдалося зупинити. У 597–596 рр. до н. е. загроза скіфського набігу нависла вже над Месопотамією. Деякі історики вважають, що на період 630–615 р. (або аж до 596 р.) — словом, на кінець VII ст. до н. е. — припадає геродотівський 28-річний «період гегемонії скіфів» у Азії.