Читать «Петрусь химородник» онлайн - страница 6

Дрім замріяно заплющує очі.

— Були наші? Тобто ваші? Тобто були? — не вгаває Петро.

— Ага! Ваші-наші! Ет, хлопче, були ж! Добрі, одним словом, були ліси, майже чисті! Як ти гадаєш, звідки я отакенний взявся? Я не якийсь там недодух, з курячого зноска роблений. Чи ти, мо’, сумніваєшся? — і Дрім насуплено пихтить.

Інколи Петра вражає отака здатність Домовика ображатися на рівному місці, ні сіло ні впало — вже наґендзюрився.

— Ой, що Ви, що Ви, поважний Дріме. Я ж просто малий-дурний, ще багато не знаю, пробачте, якщо Вас чимось образив, — коли Петро називає себе малим-дурним, це завжди гарно діє, і Дрім вгамовується.

— Не викай мені, хлопче, я ж іще зовсім молодий як на домовика, — але було видно, що трішки чванькуватому Дріму оте «поважний» — мов сало на хліб.

Як там мама каже: «Добре слово — й корові приємність».

А про зноска Петро чув. Це старші хлопці на вигоні балакали, що коли носити курячий зносок (то таке манюньке яєчко, розміром як гороб’яче) під пахвою дев’ять днів, то можна зростити свого домовичка. Петрусь гадав-думав, що все так просто, а виявляється — ні. То так образливо для справжнього домовика, коли хтось натякає, що ти зі зноска роджений! Правда, Петро і не думав натякати. Чому Дрім таке собі надумує? Певне, щось не так у тому зноскові.

— А що доброго, коли в тебе батьки — курка та людина? Га? Та що з котигорошка, тобто дитини, взяти, ще при такій тітці, та ще й при безбатченківстві? — і здалася Дрімові та тітка, кожен раз з огидою про неї згадує. — Втім, не журись, козаче! Дрім підсобить, коли що… А про Прабатьківський ліс забудь: паскудне місце.

— А хто ж його спаскудив, і чому ви те дозволили? — не вгаває Петрусь.

Схоже, та розмова зачинає Дріма бентежити. Його кудлаті брови нервово сіпаються.

— Слухай, малий, будеш багато знати — бородавка на носі нарядиться, тоді й Болотяникові ропухи не допоможуть. То давні часи, і не твого куцого розуму діло! Коли йти дорогою з оберненою назад головою, то можна не просто в яму впасти, а й в’язи скрутити. Як каже Пічник: «Менше знаєш — краще спиш!»

Після почутого Петро лише упевнився: на тому боці Лісу хтось таки живе. Не може того бути, що лишень злі почвари та химери, про яких він так багато чув від старих людей. Адже й там сонце світить та дощ падає!

— От би хоч краєчком ока туди зазирнути, — Петро навіть не помітив, як розмріявся вголос.

— Навіть не думай, — гримає збентежений Дрім. — Що очі ховаєш? Туди зась — і крапка.

Дрім сердито свердлить Петра своїми очиськами, і, щоб задобрити приятеля, хлопець пригощає його борщем зі сметаною.

Петро багато чого не розуміє. Дрім може вільно брати їжу, коли заманеться, але ж ні — завжди полюбляє отакі припросини та дрібні гостинці. Коли ж хлопець про це запитує, він поважно відповідає:

— А що, козаче, чи ти відмовився б від щирого дару, зробленого добрим приятелем, а чи від доладної балачки за смачним обідом?

Петро у відповідь лишень стенає плечима. Бо й справді-таки: втішно робити приємність тим, кого любиш.