Читать «Пастка-22» онлайн - страница 302
Джозеф Геллер
— Якого нацистського вбивцю?
— Того, що хотів убити полковника Каткарта і підполковника Корна. А ви їх урятували. Він же міг вас зарізати, коли ви зчепилися з ним на галереї. Вам пощастило, що залишились живі!
Йосаріан сардонічно пирхнув, коли зрозумів, про що йдеться.
— Не було ніякого нацистського вбивці.
— Певно, що був. Підполковник Корн розповів.
— То була повія Нейтлі. І вона чигала на мене, а не на полковника Каткарта і підполковника Корна. Вона намагається мене вбити, відколи я приніс їй звістку, що Нейтлі загинув.
— Але як так? — різко запротестував спантеличений і обурений капелан. — Полковник Каткарт і підполковник Корн обоє бачили, як він утікав. В офіційному повідомленні мовиться, що ви захистили їх від ножа нацистського вбивці.
— Не вірте офіційному повідомленню, — сухо порадив Йосаріан. — Це частина тієї угоди.
— Якої угоди?
— Угоди, яку я уклав з полковником Каткартом і підполковником Корном. Вони відправлять мене додому як великого героя, якщо я говоритиму про них лише хороше і ніколи не критикуватиму за те, що решту льотчиків вони примушують літати понад норму.
Шокований, капелан припіднявся у кріслі. З переляку він весь войовниче наїжачився.
— Але це жахливо! Це ганебна, скандальна угода, хіба ні?
— Мерзотна, — відповів Йосаріан і здеревіло втупився у стелю, лежачи горілиць. — Гадаю, мерзотна — це те слово, на якому ми зійшлися.
— Тоді як ви могли на таке пристати?
— Або угода, або трибунал, капелане.
— Ох! — вигукнув капелан із сильним каяттям, затуливши рота тильною стороною долоні. Він схвильовано опустився в крісло. — Я не мав права так говорити.
— Вони кинули б мене до в’язниці з купою злочинців.
— Так, звісно. Вам треба робити те, що вважаєте за потрібне. — Капелан кивнув сам до себе, немов закінчуючи дискусію, і розгублено замовк.
— Не хвилюйтесь, — невесело всміхнувся Йосаріан за кілька секунд. — Я не буду цього робити.
— Але ви мусите, — наполягав капелан, стурбовано схилившись до Йосаріана. — Справді мусите. Я не мав права тиснути на вас. Дійсно не мав права будь-що говорити.
— Ви не тиснули на мене. — Йосаріан перевернувся на бік і з удаваною серйозністю похитав головою. — Господи, капелане! І ви можете уявити собі отакий гріх? Врятувати життя полковникові Каткарту! Не хочу я такого злочину в моєму послужному списку.
Капелан обережно повернувся до попередньої теми.
— Що ви збираєтесь робити? Ви ж не дозволите їм кинути вас до в’язниці.
— Літатиму далі. А може, справді дезертирую, і нехай мене тоді ловлять. Мабуть, таки впіймають.
— І кинуть вас до в’язниці. Ви ж не хочете до в’язниці.
— Значить, просто буду літати на завдання, поки не закінчиться війна. Хтось із нас мусить вижити.
— Але вас можуть вбити.
— Ну, тоді не буду літати.
— А що будете робити?
— Не знаю.
— Якщо вас відправлять додому, то поїдете?
— Не знаю. Надворі жарко? Тут дуже гаряче.
— Надворі дуже холодно, — відповів капелан.
— Знаєте, — пригадав Йосаріан, — сталося щось кумедне... а може, мені це приснилось. Здається, сюди був зайшов якийсь незнайомець і сказав, що вони схопили мого дружка. Цікаво, чи це мені примарилось.