Читать «Пастка-22» онлайн - страница 185
Джозеф Геллер
— О, про це не хвилюйся, — заспокоїв його Йосаріан, невиразно усміхнувшись; мотори джипів і санітарної машини розірвали сонну тишу, а за ними заднім ходом стали роз’їжджатися вантажівки. — Пообіцяй доброго хабара, і вони тебе самі знайдуть. Головне, все роби відкрито. Нехай усі знають, що саме тобі треба і скільки ти за це готовий заплатити. Бо якщо ти засоромишся чи завагаєшся, вскочиш у халепу.
— А може, ти б пішов зі мною? — зауважив Майло. — Я побоююсь хабарників. Вони нічим не кращі за зграю шахраїв.
— Усе буде гаразд, — упевнено заспокоїв його Йосаріан. — Якщо потрапиш у халепу, просто скажи, що безпека країни вимагає потужної вітчизняної галузі спекуляції єгипетською бавовною.
— Це справді так, — урочисто підтвердив Майло. — Потужна вітчизняна галузь спекуляції єгипетською бавовною — це потужна Америка.
— Звісно, що так. А коли це не допоможе, додай, що від цього залежить добробут багатьох американських родин.
— Від цього справді залежить добробут купи американських родин.
— От бачиш? — сказав Йосаріан. — У тебе виходить краще, ніж у мене. З твоїх уст це звучить наче правда.
— Це і є правда, — вигукнув Майло вже зі звичною зарозумілістю.
— І я про те ж саме. Ти говориш якраз достатньо переконливо.
— То ти вирішив, що не підеш зі мною?
Йосаріан кивнув.
Майлові не терпілося взятися за справу. Він запхав до нагрудної кишені рештки своєї бавовни в шоколаді й обережно посунув уздовж гілки до гладкого сірого стовбура. Палко й незґрабно обхопивши стовбур руками й ногами, він став сповзати додолу, раз у раз зісковзуючи своїми черевиками на шкіряній підошві, так що кілька разів здавалося, що він от-от упаде і заб’ється. На півдорозі він раптом передумав і знову подерся вгору. Шматочки кори причепилися до його вусиків, обличчя почервоніло від напруги.
— Але краще б ти одягнув уніформу, а не ходив голяка, — задумливо порадив він, перед тим як спуститись додолу. — А то інші візьмуть за моду, і тоді я ніколи не позбудуся всієї цієї клятої бавовни.
Уже віддавна капелан почав задумуватись над усім тим, що діється довкола. Чи є на світі Бог? І як мати в тому певність? Бути священиком-анабаптистом в армії США важко навіть за найсприятливіших обставин; без догматичної віри — майже нестерпно.
Крикливі люди лякали його. Відважні, напористі, як полковник Каткарт, викликали в нього почуття безпорадності й самотності. Де б він не з’явився, всюди був чужаком. Рядові й офіцери ставились до капелана не так, як до інших рядових та офіцерів, і навіть капелани були з ним не настільки приязні, як поміж себе. У світі, де успіх — єдине достоїнство, він сам себе прирік на невдачу. Він з болем усвідомлював, що йому бракує церковного апломбу і «savoir-faire», що допомагали йти вгору безлічі його колег з інших віросповідань чи конфесій. Він просто не був народжений для успіху. Він вважав себе бридким і щодня мріяв повернутися додому, до своєї дружини.