Читать «Пастка-22» онлайн - страница 15

Ніхто не довідався, що сталося, — навіть старий гиготун і стара квоктуха, які були здатні вивідати все, що ставалося в тому величезному й безконечному борделі з незліченними спальнями обабіч вузьких коридорів, що розбігались у протилежних напрямках від просторої вітальні з заштореними вікнами і єдиною лампою. Щоразу, зустрічаючи Орра після цієї пригоди, вона задирала спідницю вище тісних білих еластичних трусиків, вульгарно насміхаючись, випинала до нього свій твердий округлий живіт і з презирством матюкала його, а коли він, перелякано хихочучи, ховався за спину Йосаріана, вибухала хрипким реготом. Що він там зробив, чи пробував зробити, чи не зміг зробити за зачиненими дверима кімнати малої сестрички повії Нейтлі, залишалося таємницею. Дівчина відмовлялася розповісти про це повії Нейтлі чи будь-якій інші повії — чи Нейтлі, чи Йосаріана. Орр міг розповісти, але Йосаріан вирішив не казати ні слова.

— Хочеш знати, чому я мріяв про повні щоки? — запитав Орр.

Йосаріан не розтуляв рота.

— Пригадуєш, — сказав Орр, — як у Римі дівчина, яка тебе не терпить, лупила мене по голові підбором своєї туфлі? Хочеш знати, чому вона мене била?

Було важко уявити, чим він її так розлютив, що вона молотила його по голові мало не двадцять хвилин, але не настільки, щоб вона схопила його за щиколотки і вибила йому мізки об стіну. Для цього вона була достатньо високою, а Орр — достатньо низьким. Орр мав кролячі зуби, банькаті очі та повні щоки і був навіть нижчим за молодого Гапла, який жив по той бік залізничної коли, в адміністративній зоні, у наметі, де Голодний Джо щоночі скрикував усі сні.

Адміністративна зона, в якій Голодний Джо помилково поставив свій намет, була в центрі ескадрильї — між ровом, де пролягала іржава колія, та похилою чорною асфальтованою дорогою. На дорозі можна було підібрати дівчат — жвавих, молодих, простих, усміхнених, хоч інколи щербатих, — якщо пообіцяти повезти їх, куди захочуть, а потім зїхати з дороги і лягти в бур’янах, і Йосаріан при кожній нагоді це робив, хоч далеко не так часто, як просив Голодний Джо, який міг роздобути джип, але не вмів їздити. Намети строковиків ескадрильї стояли на іншому боці дороги поблизу кінотеатру просто неба, в якому, щоб розважити приречених на смерть, щовечора на розкладному екрані стиналися недоладні армії і куди того ж таки дня приїжджала трупа від Об’єднання допоміжних організацій.

Трупи ОДО надсилав генерал П. П. Пекем, який перевів свою штаб-квартиру до Рима і, снуючи інтриги проти генерала Дрідла, не міг придумати нічого кращого. З таким генералом, як генерал Пекем, треба було пильнуватися. Це був жвавий, поштивий і дуже пунктуальний генерал, який знав довжину екватора і завжди писав «кількісно зросло», коли мав на думці «збільшилось». Це був поц, і краще за всіх про те знав генерал Дрідл, якого довела до сказу остання директива генерала Пекема, що вимагала виставити всі намети в Середземноморському театрі воєнних дій вздовж паралельних ліній, а вхід кожного шанобливо повернути до монумента Джорджа Вашингтона. Генералові Дрідлу, який керував бойовим підрозділом, усе це здавалось купою лайна. Більше того, це не його, генерала Пекема, собаче діло, як стоять намети в крилі генерала Дрідла. А потім між цими воєначальниками відбувся гарячий юридичний диспут, який вирішився на користь генерала Дрідла з допомогою колишнього рядового першого класу Вінтерґріна, писаря зі штабу Двадцять сьомої повітряної армії. Вінтерґрін уладнав конфлікт, викинувши в смітник усю кореспонденцію від генерала Пекема. Вона йому здалася надто багатослівною. Погляди генерала Дрідла, викладені в літературно менш претензійному стилі, тішили колишнього РПК Вінтерґріна, і він швидко передавав їх далі, ретельно дотримуючись статуту. Генерал Дрідл вийшов переможцем через неявку супротивника.