Читать «П"ять життів доктора Гундлаха» онлайн - страница 56

— Дозволите? — запитав він, беручись рукою за спинку стільця.

— Ідіть геть!

І все ж Пінеро сів, покірливо схрестивши руки на грудях, хоч йому й нелегко було з такими в'язками біцепсів напускати на себе незворушність.

— Я розумію ваш стан, містере Гундлах, уявляю собі й ваші почуття в моїй присутності. І все ж, чи не змогли б ви взяти себе в руки й вислухати мене?

— Ні! Ні в якому разі. Не бачу в цьому потреби.

— Саме про це я й хотів з вами поговорити…

Гундлах шукав очима кельнера, щоб розрахуватись, але того ніде не було.

— Сер, я хотів би, щоб ви надали мені можливість поговорити з вами.

— Надати можливість, містере Пінеро? Але ж за все треба платити.

— О'кей. Називайте свою ціну!

— Двадцять тисяч кредиток у двох старих валізах. Півтора мільйона доларів.

— А чи не занадто багато вимагаєте?

— Ні, я вважаю, що це справедливо й дешево.

— Я міг запропонувати вам п'ять тисяч, хіба це мало?

— Та ви що? Всього лише третину процента від суми, яку ви в мене забрали? Я відмовляюсь од вашої милостині… — Гундлах підвівся й поклацав пальцями так гучно, що кельнер почув аж у протилежному кінці залу й поспішив до нього.

— Цей добродій заважає мені, — сказав Гундлах кельнерові. — Випишіть рахунок на мій номер і подбайте надалі, щоб тут можна було спокійно їсти.

Пінеро пройшов ще трохи за ним.

— Сер, — сказав він уже перед дверима, що не впускали всередину полуденну спеку, — ми повинні підтримувати з вами зв'язок… Отже, я знову прийду.

— Вам так дуже треба? Але тоді приходьте з пристойною пропозицією.

На стоянці автомашин чекав Гертель. Йому обіцяли два паспорти: один французький, а другий з Коста-Ріки, дешевший. Не вистачало тільки фотокарток. Вони поїхали в фотоательє на проспект Норте. Дорогою Гертель сказав, що хоче взяти собі костаріканський паспорт, оскільки не знає жодного французького слова.

— Хай буде так, Петере. Ти все швидко влаштував.

— Тобі ще потрібно купити секретну кобуру для пістолета, вони продаються отам за рогом, на вулиці Орієнте. Тут дуже не люблять, коли в когось щось випинається з-під піджака.

— Власне кажучи, це ж твій пістолет. Ну гаразд, я подарую тобі за нього… паспорт…

Як добре, що вони здружилися. Гундлах і Гертель замовили фотокартки, купили біля популярного ресторану «Комедор Ісальквеньйо» кобуру з портупеєю й поїхали до центру. Гундлах пристебнув під пахвою пістолет, розмірковуючи, що хотів од нього Пінеро. Чого б той не хотів, а він, Гундлах, не бажає мати нічого спільного з тією зграєю бандитів! Звичайно, він був далекий від думки, що з їхньою допомогою зможе повернути бодай частину викрадених у нього грошей. Проте був твердо переконаний, що дорога до грошей іде через начальство отих грабіжників в уніформі, особливо тих, кого обійшли при розподілі здобичі.

Йому пригадався полковник Махано. Наскільки Гундлаху було відомо, полковник виступав проти корупції в армії. Може, в нього ще вистачить сили залагодити цю далеку від політики кримінальну справу? Треба звернутися до нього, тоді й стане видно, чи ця державна влада ще бодай наполовину функціонує, принаймні, хоч так, як показують з телеекранів.