Читать «П"ять життів доктора Гундлаха» онлайн - страница 47

Зайтц нічого не відповів, учепившись у край столу.

— Звідки ви знаєте, — запитав Гундлах, — що передача грошей уже відбулася?

— Ми нічогісінько не знаємо, сер. Нас тільки дивують телефонні розмови, які велися з вашого апарата і які ми записали на плівку. Але це, звичайно, не наше діло. Мені дуже шкода, що ми через оті заворушення в місті лише тепер спромоглися від'єднатись од вашого телефону. Містер Пінеро супроводжує мене, щоб з вашого дозволу забрати підслуховуючі прилади і розірвати з вами всякі контакти.

— Лишіть усе як є! — Гундлах став між Пінеро й телефонним апаратом, аж задихаючись від раптової підозри. — Ви й досі нас підслуховували?

— Підслуховували, але згідно контракту. Тут велика різниця.

— Після передачі грошей договір з вами розірвано. А ви все ще продовжували нав підслуховувати? — Гундлах відчув, що ось-ось почне лаятись. А мав же намір, обираючи менше зло, укласти з детективами угоду. Щось дужче за здоровий глузд брало в ньому гору й підштовхувало на сварку. В непевних ситуаціях можна було б перечекати або вдатись до запобіжних дій. Він хотів показати, на що здатний, не даючи їм перейти в наступ.

— У нас ще немає письмового підтвердження про розрив, — незворушно вів Хілларі. — А без цього ми ніколи не припиняємо роботи. Додам, що саме завдяки цьому принципові ми про дещо дізнались… — Метким рухом, щоб не дати Гундлахові можливості перехопити звіт, він поклав його на стіл перед Зайтцом. — Це дало певну користь.

На відміну від попередніх звітів, що не сягали за одну-дві сторінки, цього разу детективи принесли цілу папку. Доктор Зайтц почав квапливо перегортати папери, потім, зупинившись на якомусь місці, почав уважно читати. Там було сторінок двадцять — тридцять тексту, акуратно надрукованого на електричній машинці.

— Ну що ж, панове, навіщо розбалакувати? — вигукнув Гундлах. — Грошей немає! Єдине, що нам за них дали, це дві грудки пластикової вибухівки, ось вони, та штамп похоронної контори «Сінай» на документі, який засвідчує мою особу. Півтори години тому нас підступно обікрали, а тепер ми сушимо собі голову над тим, хто ж інформував грабіжників.

— Прийміть моє співчуття, — мовив Пінеро, й досі не маючи змоги підійти до телефону, щоб від'єднати підслуховуючі прилади. — Таке часто трапляється в цьому місті, щоправда, не з нами… Містер Хілларі вас попереджав. Це робота не для дилетантів.

— Хочете сказати, що це ваша «робота»?

— Так, ми маємо в цьому певний досвід.

— Ви назвали «Сінай»? — запитав Хілларі. — А хто ж вас сьогодні супроводжував?

— За кермом сидів пан Гертель.

— Я так і думав, сер.

— Що ви хочете сказати?

— Поки що нічого. Хоча тут угадується смутний взаємозв'язок. Проте ми остерігаємось робити передчасні висновки. Нами виявлено, що пан Гертель останнім часом неодноразово брав біля свого готелю таксі й на запитання водія, куди везти, називав «Сінай».