Читать «П"ять життів доктора Гундлаха» онлайн - страница 44

— Стоп! — вигукнув Гундлах, коли минули дачне передмістя. — Ми, напевне, вже проїхали повз них. Вони, мабуть, заховались у якійсь садибі…

— І підстрелять нас, якщо ми їх справді знайдемо.

— Тоді давай назад, до центру. Треба хоч заявити.

— Куди — в поліцію? Гансе, ми сидимо по вуха в багні. Якщо все це випливе, фірма нас по голівці не погладить.

— Я за все відповім. А ваша яка вина?

— У нас немає свідків. Ми тільки можемо сказати Зайтцу, що потрапили в аварію.

Гундлах похитав головою, йому теж спадало на думку таке. Спробувати звернути все на аварію, непогана ідея, але на цій брехні далеко не заїдеш. Тут і викрадачі не мовчатимуть, та й Дорпмюллера не звільнено.

— Спасибі за поради, Петере, але в тому разі ми хіба що дістанемо відстрочку годин на дванадцять. Користі нуль… Їдьмо спочатку до посольства.

«Три мільйони марок… Погані справи. Такої втрати фірма нікому не подарує… І все-таки не треба впадати в розпач, — заспокоював себе Гундлах. — Ще є шанси, навіть якщо із страховкою не вигорить. Іншим і не таке сходило з рук. Наприклад, Люпп та ще дехто не такі справи завалювали — й нічого. Три мільйони це навіть менше половини вартості повітряного лайнера типу «аеробус». Найбільша західнонімецька фірма «Даймлер-Бенц» 1979 року мала три мільярди чистого прибутку, Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва теж не набагато відстає, три мільйони це, може, тисячна частка його щорічного прибутку. Отже, все одно що укус комара, якось переживуть. В країнах «третього світу» часто доводиться миритись і не з такими втратами…»

Але ж він, Гундлах, не директор і не має права вписувати в розрахункові документи червоні цифри. Він службовець середнього рангу, отже, й масштаби інші.

На вулиці Поньєнте Гундлах згадав, що він неголений. Пальці були липкі від пластикової маси, яку він брав у руки. Гундлах вийняв з кишені носовичка й добре витер пальці. Коли приїхали, Гертель провів його лише до входу. В приймальні Гундлах попросив секретарку доповісти про нього торговельному радникові Вальману.

Вислухавши його, Вальман сказав:

— Неприємний сюрприз! Я ніби передчував… О боже, три мільйони! Пане Гундлах, мені здається, ви починаєте перетворюватись на дитину, що завдає всім надто багато клопоту. — Обливаючись потом, він важко сів у крісло, розплившись на всю його ширину.

— Ми потрапили в пастку…

— Я ж кажу — безневинне дитятко. Або просто невдаха, якщо вам це більше подобається!

— Мені це не дуже подобається. Я прошу вашої допомоги.

— О, звичайно. Позавчора ви звернулися за порадою, якою потім знехтували. Вчора чомусь опинились у самій гущі заворушень, знову безневинно, й просили, щоб ми вас визволили. А сьогодні сподіваєтесь, ніби я можу розв'язати й вашу проблему з трьома мільйонами марок? А чи не занадто багато ви від нас вимагаєте? Ви, мабуть, думаєте, посольство існує тут лише для того, щоб виручати вас із усіляких халеп?

— Я не міг діяти за вашою порадою, бо викрадачі категорично відмовились приймати гроші через детективів.

— Он воно що? Все одно ви діяли надто необачно, не прислухавшись до поради людей, які перебувають тут уже три роки, а не три дні… Такої ж думки дотримується й доктор Зайтц.