Читать «П"ять життів доктора Гундлаха» онлайн - страница 164

— А хто вам сказав, що мені потрібен човен?

Очі Мак-Ліна задоволено зблиснули:

— Можливо, вам не обов'язково потрібен саме човен; може, тільки певність, що цю країну можна покинути, минувши контроль на авіалініях і прикордонних постах. Я помітив це з вашої поведінки, вже тоді, коли ви перелякалися, побачивши мене. Вам чомусь не сподобалася смачна риба в їдальні, ви сиділи як на розжареному вугіллі, вас не дуже цікавило, чи дадуть вам кімнату в готелі. — Він покрутив чарку з віскі, намагаючись удихнути його аромат, очі його зблиснули незрозумілою зловтіхою. Відпивши ковток, він знову встромив носа в склянку й аж примружився, ніби всю увагу зосереджував на пахощах, не бажаючи більше нічого знати.

— Ну гаразд, чоловіче, ви виграли. Мені справді треба звідси вислизнути. І якщо допоможете — повість ваша.

— З виключними правами на неї?

— Звичайно. Можна скористатися вашим телефоном?

— Скільки завгодно! А я тим часом піду гляну на машину.

— Гаразд. Колись у будинку священика ви мені сказали: «Я говорю, а ви платите!» Пам'ятаєте?

— А тепер ми зробимо навпаки.

Мак-Лін по-змовницькому підморгнув і зачинив за собою двері. Гундлах вважав його досить порядною людиною, якщо не брати до уваги, що той дуже любив усюди стромляти носа. Мак-Лін був надміру самолюбний і занадто наполегливий, особливо коли йшлося про цікавий репортерський матеріал; тут він готовий був іти у вогонь і в воду.

8

— Я хочу поговорити із Сальвадором, — сказав Гундлах; була чотирнадцята година сорок хвилин, о п'ятнадцятій там чекали його дзвінка. — Терміново! Скільки доведеться чекати?

— Це залежить не від нас, — відповіли йому з телефонної станції «Інтерконтиненталь». — З деякими містами зараз взагалі немає зв'язку через ті події.

— Я хотів би поговорити з аеропортом Ілопанго, номер чотири-дев'ять-вісім, а перед цим код…

— Дякую, код ми знаємо… Будь ласка, покладіть трубку, сер, зараз я спробую.

Гундлах сидів на дивані. Лишалося вісімнадцять хвилин. Принаймні пунктуальність їх утішить. Він мимоволі розстебнув комір сорочки й заходився обмахуватись блокнотом. Якщо все йтиме належним чином, то це буде його перший і останній дзвінок. Звичайно, це трохи всупереч правилам: Джексон заборонив телефонувати з готелю, але ж він дзвонить не зі своєї кімнати. Краще заплутати сліди тут, ніж тягтись у спекоту на головний поштамт і задихатися в паркій кабіні! Все одно ніхто не дізнається, звідки він дзвонив; навіть якщо телефон прослуховується, слід поведе до Мак-Ліна, а вони з Мак-Ліном тим часом будуть далеко.

Чотирнадцять сорок п'ять. Гундлах ліг на диван, щоб трохи розслабитись, бо відчував дедалі більший неспокій. У голові роїлися всілякі думки. Багато чого тепер залежало від зв'язку — власне, все. Він почав пригадувати шифри, які йому дали в Ілопанго: «тютюн» — вогнепальна зброя, «бавовна» — ракети, «грейпфрут» — боєприпаси й так далі. Все дуже легко запам'ятовувалось і було по-індіанському наївним. Слово «кава» означало, що прибудуть два судна, а якщо він говоритиме про «транспортування лісу», то це означатиме, що суден буде більше. На перший погляд це відповідало спискові експортних товарів Нікарагуа, отже, все матиме вигляд звичайнісінької комерційної розмови… Телефон задзеленчав, Гундлах миттю схопив трубку й упізнав Пінеро, незважаючи на те, що той говорив іспанською мовою й назвав себе Раміресом; тембр голосу не залишав сумніву. Себе Гундлах назвав сеньйором Акостою.