Читать «П"ять життів доктора Гундлаха» онлайн - страница 158

Місто лежало ніби в улоговині. Всюди ще видніли руїни, лише де-не-де порозрівнювані й засаджені деревами. Центр міста був унизу, біля озера; площа Республіки з величезним, ще не добудованим собором і Національний палац на перехресті проспекту Рузвельта й вулиці Норте. Там був і готель, до якого вони їхали. Дорога вела вгору повз тропічний центральний парк аж до вершини гори Тіскапа, де було набагато свіжіше повітря і не так жарко. В кінці вулиці розташована військова академія з казармами і відкритим військовим плацом, далі помпезно височів мавританський палац-замок Сомоси — своєрідна фортеця з двома сторожовими вежами. Решту будинків обабіч головної артерії міста в грудні 1972 року зруйнував землетрус. Неушкодженими залишилися лише дві будівлі: п'ятнадцятиповерховий банк, що нібито був споруджений з урахуванням усіх протисейсмічних заходів, і пірамідоподібний готель «Інтерконтиненталь». Саме навпроти його під'їзду шофер зупинив таксі. Він, між іншим, розповів, що на останньому поверсі готелю перед землетрусом жив відлюдкуватий мільярдер Говард Х'юз. Його приватний літак був єдиним цивільним літаком, який зміг вилетіти з міста через день після землетрусу.

Місць в готелі не було. В Гундлаха взяли валізу й поставили його на чергу. Суцільний ланцюг невдач не кінчався. Але що це? Щось його ніби стримує. Невже це від нестерпної спеки? Сумніви також роблять людину нерішучою і вганяють в піт.

Два поверхи Національного палацу, збудованого в неокласичному стилі, здалися йому кошмарним сном. Він розумів, що повинен звертатись у найвищі інстанції, до найвідповідальніших осіб, інакше все буде марно. Якщо говоритиме з менш авторитетними людьми, його засиплють бюрократичними запитаннями і зрештою, вимотуючи нерви, змусять чекати рішення вищих інстанцій. І все ж йому до обіду не пощастило пробитися ні до члена Урядової ради, ні до міністра внутрішніх справ Томаса Борхе, про якого вчора згадував Пінеро. Він розказував, що це професійний революціонер, йому сорок дев'ять років, що він користується авторитетом; це кремезний чоловік, уже з тринадцяти років він брав участь у робітничому русі і був одним із зассновників сандіністського фронту визволення. В 1976 році Сомоса заарештував його і протягом кількох місяців мордував у в'язницях. Борхе вийшов на волю аж у серпні 1978 року, завдяки перевороту в Національному палаці, рівно за рік до остаточної перемоги сандіністів. В колі друзів і соратників його з повагою називають Стариком. Якщо хтось і спроможний надати негайну допомогу бойовим соратникам, то це Борхе, він зробить все, лише скориставшись телефоном.

Але Томас Борхе не прийняв Гундлаха: в приймальні сказали, що міністра немає. Намагаючись говорити з секретарями й ад'ютантами якомога лагідніше, Гундлах розумів, що вони навмисне зволікають, щоб вивідати його наміри. А старанна перевірка могла йому й допомогти, й зашкодити. Вони вже знали, що Гундлах довірена особа Гладіс Ортеги, проте, якби звернулись до свого посольства в Римі, то фальшива віза, безперечно, викликала б підозру. Отже, сумніву не було, він застряв на самому старті. Гундлах сушив собі голову: йому не довіряють лише як європейцеві, чи в них виникла вже серйозніша підозра? В нього аж мороз по спині пробіг. Він ніяк не міг позбутись почуття, яке гризло душу й підказувало йому, що брехунові нема на що сподіватись.