Читать «Острів Каміно» онлайн - страница 89

— А мої телефони прослуховуєте?

Денні кивнув і посміхнувся:

— Лише стаціонарні. Мобільник твій ми зламати не змогли.

— То як ви на мене вийшли?

— Я був у Джорджтауні, де за якийсь час вийшов на твого старого приятеля Джоела Рібікоффа — нашого посередника. Я йому не довіряв — кому в цій справі можна довіряти?— але мені було конче потрібно збути рукописи.

— Ми з вами ніколи не мали зустрітися.

— Авжеж;, таким був план. Ти переказав гроші, я доставив товар, а потім знову зник. Але тепер я повернувся.

Оскар хруснув кісточками пальців, намагаючись зберігати спокій.

— А що з Рібікоффом? Де він зараз?

— Його вже нема. Він помер страшною смертю, Оскаре,— просто жахливою. Але перед смертю він здав мені те, що мені було треба,— тебе.

— У мене немає рукописів.

— Гаразд. І що ти з ними зробив?

— Продав — позбувся їх якнайшвидше.

— Де вони, Оскаре? Я їх усе одно знайду, а шлях до них уже залитий кров’ю.

— Не знаю я, де вони. Клянуся.

— Тоді давай так: у кого вони?

— Послухайте, я мушу якийсь час подумати. Ви ж самі кажете, що терплячі,— просто дайте мені трохи часу.

— Згода. Я повернуся за добу. І не думай утнути якусь дурницю — наприклад, спробувати втекти. Тобі ніде ховатися, і якщо спробуєш, то дуже пошкодуєш. Ми — професіонали, Оскаре. Не тобі з нами змагатися.

— Я не збираюся тікати.

— За добу ти назвеш мені ім’я — і зможеш залишити собі свої гроші й жити далі. Я нікому про тебе не скажу — маєш моє слово.

Денні різко підвівся й вийшов із кабінету. Оскар дивився на двері, прислухаючись до його кроків, поки той спускався сходами. Потім почувся звук вхідних дверей, дзенькнув дзвіночок, і двері тихо зачинилися.

Оскар, закривши обличчя руками, насилу втримався, аби не заридати.

IV

Денні їв піцу в барі готелю за два квартали звідти, коли задзвонив його мобільний. Була майже дев’ята вечора, і цього дзвінка він чекав давно.

— Кажи,— промовив він, озираючись навкруги. Бар був майже пустий.

— Місію виконано,— доповів Рукер.— Я зловив Джазіка в ліфті й мусив трошечки його потріпати. Насправді було весело. Повідомлення я доставив, і все пройшло вдало. З Петрочеллі вийшло трохи складніше, бо він затримався на роботі. Десь годину тому я зупинив його на парковці біля офісу. Він із переляку ледь у штани не наробив. Нікчема. Спершу не хотів зізнаватися, що він адвокат Марка Дрісколла, але швидко розколовся. Бити його не довелося, хоча я ледь утримався.

— Свідків не було?

— Жодного. Обидва рази пішов непоміченим.

— Чудово. Де ти зараз?

— Їду. Буду на місці за п’ять годин.

— Поспішай. Завтра буде весело.

V

Рукер увійшов у книжкову крамницю за п’ять хвилин шоста й удав, що проглядає книги. Інших клієнтів не було, а продавчиня вже пішла. Оскар нервово копирсався в чомусь за прилавком, утім не зводячи очей з відвідувача. Рівно о шостій він сказав: