Читать «Осінні узори» онлайн - страница 184
Роман Иванович Иванычук
– А може, я пересаджу вас через мої коліна і викину на дорогу? – посміхнувся Степан.
– Моя вага повинна бути на Леонідовому боці, мені не можна…
– Але ж тоді підсунуся до нього я.
– Ні, ні, навіщо мені бути там самою? Я буду з Леонідом, з ним не страшно.
Нілочка відчула, як похолола кисть її руки: Леонід відняв свою долоню. На неї вмить нахлинуло відчуття незахищеності, Ніла пошукала його рук, та тут ошпарив її холодний голос:
– Не будь такою нудно-сентиментальною хоч на людях.
Зіщулилася від цих слів, змовчала, і знову чомусь згадався їй тонконогий лошачок, який біжить за автобусом, розпачливо ірже і падає на коліна… Ніла відшукала Леонідову руку – вона тремтіла, весь він тремтів. Почуття незахищеності огорнуло її всю.
– А ти знаєш, Несторе, – Леонід намагався перебороти хвилювання нарочито байдужим тоном. – То таки вельми цікава деталь: син біжить додому, дізнавшись про смерть батька, в серці розпука, а думка крутиться біля батькової куртки.
– Цікаво, чому тобі аж тепер стало зрозуміле це підленьке почуття… – проказав Нестор роздратовано, в нього самого тільки що майнула думка про те, що машина вціліє, він утікав од неї до людей, яких поставив перед небезпекою, як тоді з-над Пруту до пораненої людини: «Усе в свою пору…» – вколола Адріана, і Несторові тоскно стало, що Леонід наближається до того стану, котрий він, Нестор, уже переборов. Він зрозумів: на нього лягає відповідальність не тільки за життя, а й за душі людей, які сидять в машині, треба негайно виходити з цієї скрути; Нестор уже не думав ні про машину, ні про себе, страх за себе полишив його, залишився тільки – за них.
Він спробував ще раз вивернути кермо вліво, камінь під правим колесом загрозливо похитнувся, Нестор заглушив мотор, витер піт з чола.
– Я міг би… – сказав, – я міг би зараз сильно рвонути, коли б мав певність, що той другий камінь, який за цим, міцно тримається. Якщо він стоїть твердо, то ми проскочимо… Адріано, ану вийди, поглянь.
Що ж, подумала Адріана, мені наказують. Я не видумувала для себе права вийти, мені звеліли… Її рука знову потягнулася до дверної ручки, і якби не відчуття егоїстичної полегкості, що раптом задудоніло в грудях, може б, і вийшла; полегшення було надто владне, воно витіснило всі інші почуття, крім холодного усвідомлення безпеки; Адріана побачила себе там, під скелею, саму – сама стоїть, а більш нема нікого, це ж так страшно: були всі – і нема нікого! Ручка обпекла їй долоню, вона смикнула руку, закричала:
– Чого ви хочете від мене, чого, чого?!
Ніхто не зрозумів того крику, Нестор люто глянув на Адріану.
– У неї нерви здали, в неї тільки язик міцний… Вийдіть, Степане… Ви що, не чуєте? – прикрикнув.
– Ми з Адріаною сидимо з правого боку, Несторе, ви забули про це, – відповів Степан. – І перейти на другий бік не можемо. Хіба по кузову.
– То лізьте по кузову, чорт вас візьми!
– Це ще небезпечніше.
Запала довга й тяжка мовчанка. Нестор опустив руки від керма і відкинувся на спинку, Адріана сперла голову на долоню, Степан морщив чоло – він ще шукав виходу із становища, Нілочка гладила Леоніда долонею по зап’ястю… Сіялася густа мжичка. Кожен мовчки вирішив чекати до ранку і кожен думав про мжичку, від якої може розмокнути дорога, а машина одним колесом уже висить над прірвою.