Читать «Осінні узори» онлайн - страница 182

– Облиште! – зойкнула Нілочка.

Вона боїться, подумала Адріана. І я боюся. Ще більше, я ж бачу урвище… І мені без упину, немов перед кінцем, згадується одне і те ж, ніби воно в моєму житті було найважливіше. А то не так, далеко не так… Але чому – може, найяскравіше було? Чи найболючіше?

Я познайомилася з ним випадково у фойє театру і, як він потім мені сказав, увійшла в нього вся… Два роки переслідував мене, виринаючи переді мною, то на вулицях, то в театрі, іноді в тролейбусі – сам або зі своїм синком; мені приємно було його бачити, розмовляти – та й тільки… Але ці зустрічі стали потім звичними, і я стала помічати, що мені чогось бракує, коли довго його не бачу. Я зробилася дразлива, щораз частіше спалахували в нас з чоловіком суперечки… А якогось дня сталося те, що мусило статись. Ми втекли з міста. Втекли далеко, кожен від свого світу, і провели цілий день у лісі, забувши про все. Потім, коли вертались, нам було ще замало радості, ми забігали в під’їзди й доціловувалися, а день закінчувався і треба було йти додому. Я згадала, що в хаті нема хліба, він теж згадав про те саме, ми увійшли в магазин і, видно, були такі єдині, що продавщиця й не подумала давати кожному по буханцеві – подала один на двох. Ми зрозуміли, що не треба її розчаровувати, я взяла хліб, і ми стояли мовчки збоку за столиком і довго дивилися на той хліб, який нам ніколи не доведеться разом їсти, і не підводили голів. У магазині спорожніло, продавщиця глянула на нас і зрозуміла. Вона підійшла з ножем, розкраяла буханець, і ми розійшлися, не прощаючись – сумні і скривджені… Що ж було тоді справжнім, що? Гарячі поцілунки на траві і в під’їздах чи той хліб, розділений надвоє, який ми споживали потім – кожен у своєму домі?… Тільки до чого все це тут – над прірвою?

Машина раптом хитнулася. З-під правого переднього колеса знову пошурхотіли камінці.

Нілочка цього тривожного сигналу не почула. На її зап’ясті лежала тепла й м’яка Леонідова долоня – це її захищало від будь-якої тривоги. Вона намагалася думати про щось таке, що зовсім не стосується подорожей, і, мабуть, тому, що намагалася, в пам’яті сплив такий собі подорожній епізод… Якось зимою вона їхала автобусом на село до мами. Ожеледь на асфальті закінчилася, шофер наддав газу, і тоді – Ніла побачила крізь заднє вікно – з бічної вулички вибіг гандрабатий тонконогий лошачок, він радісно заіржав і подався за автобусом. Спочатку було смішно: лошачок біг, весело вибрикуючи, та автобус набирав швидкості, віддалявся, і лошачок, намагаючись наздогнати його, галопував щодуху, він розпачливо іржав, падав на передні ноги, Ніла зрозуміла, що він обманутий, скрикнула: «Шофере, зупиніться, лошачок відбився від кобили!» Автобус зупинився, лошачок підбіг, обнюхав задній буфер і притьмом повернув назад…

Машина ще раз підозріло хитнулася. Нестор нахилився вперед: під правим колесом над самою прірвою подався, відколюючись від дороги, великий камінь. Нестор перестав кермувати, завмер.

Ту розколину, ще не глибоку, побачила й Адріана. Ревматична ломота добралася спочатку до її колін, потім спазмою стиснула груди, а мозок зв’ялила безнадійно-тужлива думка про такий безглуздий і нічим не окуплений кінець. Вона нахилилася до Нестора, вхлипнувши в себе повітря; Степан, який сидів позаду неї, вмить зрозумів причину того схлипу, він глянув через вікно, теж побачив розколину і сказав владно – так, напевно, він розмовляв з підлеглими в критичних ситуаціях: