Читать «Осінні узори» онлайн - страница 186

Степан дрімав і у півсні думав, що виняткових ситуацій немає взагалі. Є життя, в якому людина постійно виявляє свою силу і свою слабкість. Що ж є справжнє? Мабуть, мужність перемагати слабкості або хоч признаватися про них.

Нілочку переслідував образ обманутого тонконогого лошачка, який біжить за автобусом, думаючи, що то його віз.

Адріана думала про людину, яка колись не змогла покинути ближніх у машині над прірвою; важила і зважити не могла – було то боягузтво чи мужність?

Леонідові уявлялася сцена: п’ятеро над проваллям – і врятовує всіх один.

– Аж подумати страшно, що ми всі могли сьогодні… – сказав, складаючи губи в рурочку. – Всі…

Мовчали. Тільки Адріана пробурмотіла щось зовсім недоречне:

– Крім одного. Крім одного…

Ніхто не зреагував на Адріанині слова. Друзі, зрештою, давно звикли до її екстравагантності.

Відплиття на острів Цітеру

У цю кімнату із заслоненим важкою шторою вікном, умебльовану в стилі бароко, я зайшов утретє. Дівчина, яка мене впустила, зникла у темному боковому коридорчику, я зупинився посеред кімнати і ждав. Тримав руку в кишені піджака, пересовуючи в пальцях важкий дукач із зображенням австрійської цісаревни Марії Терези, пучками впізнавав знайомий з дитинства барельєф. Цього дукача, що мені подарувала колись моя бабуся, як талісман, я повинен був віддати відомому в нашому місті Колекціонерові за те, що показав сюди дорогу. Старовинних речей я не збирав, мене цікавили виключно книги, тому наче й не жаль було втрачати цей раритет, проте я чомусь і сьогодні зрадів, що не застав тут Колекціонера: бабусин талісман був ніби кладкою між моїм нинішнім днем і далеким минулим, і цей зв’язок мав назавжди обірватися.

Переді мною світліла пройма дверей, завішана портьєрою, портьєра хитнулася, на порозі стала стара жінка і проказала, як минулого й позаминулого разу:

– А-а, сценарист…

Однією рукою вона взялася за узголівну спинку ліжка, другу заклала назад, наче притримувала портьєру, щоб я, бува, не прослизнув повз неї в ту кімнату, звідки вона виносила призначені для продажу речі: старі книги й картини.

Якийсь час стояла мовчки, потім простягнула з-за спини руку й подала мені невелику картину у важкій багетовій рамці.

Я внутрішньо аж зіщулився, мене ж цікавили старі книги, історичні, а вона ось утретє виходить до мене то з Біблією, яку я давно маю, то з бульварними французькими романами, перекладеними в кінці минулого століття на польську мову, я ж добре знав, що за тією портьєрою, куди стара мене ні разу не впустила, незважаючи на мої чемні й настирливі прохання, розміщена чимала й цінна бібліотека, успадкована, як картини й меблі, хтозна по кому.

Мені хотілося вийти й не приходити сюди більше ніколи, я навіть зрадів такій можливості, бо в кишені залишався бабусин дукач, до якого я попри весь свій реалізм відчував дивний сентимент. Проте добре виховання не дало мені цього зробити, я простягнув руку, взяв картину і, ввічливо посміхнувшись, показав на вікно. Стара зрозуміла й відсунула штору – саме на стільки, щоб світло впало на полотно.