Читать «Осінні узори» онлайн - страница 180

Леонід не озвався.

– Не знаєте?

– Знаю. Справжній – хліб.

– Боже, як парадно. Він справжній, поки його не з’їли. А неперехідне справжнє, постійний контроль вчинків, мислення, стану…

– То вже кажіть, коли знаєте.

– Страх справжній.

– О! – зрадів Леонід. – Я так і знав! Скептики завжди стають першими боягузами.

– Зачекайте… Так, я в цю мить відчула, що боюсь, але й одразу ж дійняло мене ще більш боязке почуття – страх, що я можу злякатися – не тільки тут, а взагалі, і вчинити щось негідне. Хотіла б я, щоб цей другий страх завжди був у мене справжній.

– Не дай Господи, щоб таке почуття керувало вчинками всіх людей. Доброчинство, порядність, геройство – під батогом найницішого…

– Тоді поясність мені, що таке сумління. Хіба це не батіг страху перед самим собою?

Нестор обережно кермував праворуч. П’ять сантиметрів уперед, п’ять назад, і вже – кут, потім ще і ще… І напоумив мене біс… Ні, Адріана явно тут переборщила. Сумління – це сторожа, а не страх. А втім, «сторожа» і «страх» походять від одного кореня. Щось є спільного між цими поняттями, але вони – не одне й те саме… Людині ж властиві почуття звичайної боязні, сумнівів, нерішучості, той-таки Леонід не вільний від них, він зараз боїться так само, як ми всі, проте в творчості такий уже пуританин… А скільки разів ми самі себе перемагали!

…Одного весняного понеділка раннім ранком ішов я крізь ліс з села до Коломиї, ніс у торбі кукурудзяного малая і грудку бриндзи – щотижневий батьківський пай, який мав додати мені сили вчитися, бо того супу, котрим мене годувала господиня Перцовичева, не вистачало навіть на дорогу з Монахівки до гімназії – не те щоб витримати шість уроків за філіппіками Катона та коментарями Цезаря про Галлійську війну. Я йшов і радів, що довкола весна, що мій батько кульгавий і його не заберуть у військо, що мати дужа, а я вчуся, хоч по світу ходить смерть. Ту смерть я бачив, але здалека, вона ще не дотикалася до мене, а ця… Я йшов і насвистував веселої коломийки, бо в мене входила міцна молодість, а в торбі перекочувався то в один, то в другий бік кукурудзяний малай і муляла спину туга грудка бриндзи; в театрі ж на сцені грала прекрасна Сотниківна в гоголівському «Вії» – словом, я був щасливий: переді мною відкривалося життя. І в той мент юнацького відчуття щастя я спіткнувся на людину. Її голова сховалася під кущем, а ноги витягнулися на лісову стежку, я спіткнувся об ті ноги, і млосний страх, що тут, на цьому місці, вбивають і мене можуть вбити теж, штовхнув мене в спину, я утікав, шалено біг, зелені кола перекочувалися перед очима, біг до крайньої знемоги і аж внизу, коли переді мною заголубіла бинда Пруту, я згадав: уночі тріскотіли недалекі постріли, а батько шепотом говорив до мами, що неспокійно нині у горах, війна вже докотилася і до нас. Я зупинився, і зовсім інший ляк пройняв мене: а може, ця людина була ще живою і я залишив її. Я подумав, що сказали б про мій вчинок батько, мати, учитель Страус, і тоді побіг назад, добіг, припав до людини, яка лежала під кущем, і вже не боявся ні мертвого, ані самої смерті. Чоловік був ще теплий, я притулив вухо до його грудей – серце не билось, а кров була така свіжа… Може, має рацію Адріана? А Леонід?… Він зробив би єдиний варіант на цю тему: я несу напівживу людину, тягну її, врятовую їй життя. Це теж правдивий варіант. Але ж не можна художникові бути постійно однозначним. Чому не признатися, що був мент, коли сумління перемагало в тобі ниций страх? І тепер, у цю мить – теж…