Читать «Осінні узори» онлайн - страница 179

Нілочка почувала себе затишно й безпечно біля Леоніда: він тримав свою долоню на її зап’ясті.

Леонідові все настирливіше дошкуляла думка, що Степан мав рацію: адже під час небезпечних переїздів солдати виходять з машин, залишаючи за кермом самого водія; ним почало оволодівати глухе невдоволення Нілочкою, яка своїм докірливим поглядом задала непотрібний тон.

Нестор увімкнув двигуна.

– Ось вам і виняткова ситуація, – сказав Леонід.

– Це тільки її початок, і ще ніхто нічого не знає, – мовила Адріана навмисне спокійно.

– Але ми могли б її уникнути. – В голосі Леоніда відчулося наполягання.

– Тоді б ми розминулися зі справжнім. Кожен із собою – справжнім.

– Це що – експеримент?…

– Не говоріть дурниць, – обізвався Нестор. – Задній міст добре важить, ми зараз… Не гибіти ж нам тут до ранку.

Машина вдарилася заднім буфером у прямовисну скелю, передні колеса стали врівень з краєм дороги, з-під них глухо покотилися в безодню камінці. Всі затамували подих, чутно було далеке дзюркотіння потічка внизу. Нестор оглянувся, вивчаючи поглядом обличчя друзів, потім нагнувся над кермом.

– Це справді нерозумна витівка, – сказав скрушно.

– То поставте машину на попереднє місце. – Степан вибирався із в’язкої трясовини відчуження, звичне почуття відповідальності за людей повертало його до справжнього стану речей. – Гострих відчуттів забажалося? Це вам не на зйомочному майданчику!

Голос Степана був владний, кожен тепер визнав його рацію: навіщо?

– Пізно, Степане, – глухо відказав Нестор. – Тепер уже все одно, в який бік розвертатися. Я винен…

Смеркло. Білувата темрява була густою і глухою, жоден звук, навіть дзюркотіння потічка, вже не пробивався крізь м’яку повсть туману, ставало моторошно.

– А чому й не майданчик? – мовив по хвилі Нестор, намагаючись порушити здавлену мовчанку. – І то який! Тільки й того, що нікому знімати.

– А жаль! – кинула виклично Адріана.

Леонід сприйняв цей виклик на свою адресу. Вона сподівається, що я злякаюсь. І за що мене так недолюблює ця екстравагантна дівиця? Я тисячі разів продумую всі наші розмови, зіткнення, порозуміння й непорозуміння і нічого не знаходжу в своїй поведінці такого, що могло б викликати до мене антипатію. Це просто неузгоджуються наші темпераменти, вдача, ми на ті самі речі дивимося по-різному: я – піднесено, вона – скептично; це ще не гріх – ні мій, ні її, і все одно мені тепер хочеться, щоб вона по-справжньому злякалася, щоб страх примусив її скинути маску скепсису, всезнайства, напускного небажання, щоб вона постала перед ним такою, якою була до того, поки видумала себе.

– Певно, що жаль, – підкреслено проказав Леонід, і Адріана теж прийняла його репліку на свою адресу.

Нестор здав скільки міг, машина притиснулася до скелі, аж скреготнуло, далі вона не відійде від провалля й на міліметр; білі пасмуги, що повільно витягувалися й утворювали вири над глибоким ізвором, трохи віддалились – Адріана відчула, як полегшало їй у грудях, вона аж тепер зрозуміла, що боїться.

– Скажіть, Леоніде, що є в житті справжнім? – спитала вона з придихом. – Ми нині вже розпочинали розмову на цю тему…