Читать «Оповідання й новели 1921 — 1923» онлайн - страница 107

…Проходила літня метелиця, а в кінематографії грала музика — міщанський мотив: присмерк, будні, зажури, як до революції. Пересипались дні, пересипались тижні: у кошику часу — сині ночі, далекі зорі, рожеві дороги, бузкові ранки. І прийшла неділя. Наталка сказала: — Ходімте на берег Торця. (Остап пішов до фабзавкому). Юрко: — Ходімте! Сказав просто, було не просто. Пішли левадою. Наталка сьогодні надто весела, сміялась, і стан їй манливо колихався. Була, як і завжди, босоніж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зійшли на стерню, Наталка сіла на землю й рішуче заявила: — Я далі не піду. Юрко сказав: — Ходімте, товаришко. Наталка сказала: — Не піду! Не піду! Він знав, чого вона хоче, і з незадоволенням кинув: — Я не Остап, у мене бичачої сили нема. Тоді вона підхопилась: — Остап! Остап! Остап! Поперед них промайнула стьожка срібно-лускової ріки. Підбігли до верби, що самотньо на березі Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу. Коли сіли в тіні лапастої гілки на піску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дівчиною хотіла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як біля неї виріс директорів син. — Тепер, кажуть, за кордон утік. Він хотів зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве. Потім вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.

…Біля Торця вогко, а тінь од верби до західсонця лапастіша, густіша. За Торцем широкі мовчазні поля. Сонце мжить золото на ріку. Полями йде легкий смуток. Юрко сів біля Наталки, обняв її однією рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Він узяв її за талію — вона не говорила. Він поцілував їй шию — вона не говорила. Юрко подивився назад — було широке поле, і все було видно. Вони сиділи цілу годину — так. Вона не говорила. Юрко думав її схилити на землю. Тоді на ріку упала із сходу синя тінь — ішла ніч. І сказала Наталка зажурено: — От я вже й забула. Ніяк не запам’ятаю емісію й девальвацію. Оце з півгодини думаю — де те, де інше! Думаю, думаю і ніяк не пригадаю. Тоді Юрко раптово підвівся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав: — Пора додому.

…Вона ледве навздогнала його.

Юрко писав до товариша (завтра): «…досі почуваю гармати, досі бачу барикади. Клянуся, що комуніст. Я не винесу цієї тиші. Припустім, я не пішов на завод. Ну? Я завідував би райрибою. Ти розумієш — райрибою! А може, райсіллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухі в… А на заводі я теж не можу — тут треба марудної праці, а я не можу. Я досі почуваю гармати, а завідувати райрибою я теж не можу. Я…» Він (Юрко) писав довго, надхненно.

Ще була вночі тривога і гули гудки — на заводі пожежа. Остап прийшов пізно — тільки-но ліг. Підвівся, розбудив Юрка: — Пожар! Де? — На заводі. Юрко сказав: — Я захворів, я не піду. Остап одягався, скаржився: — Поставлять його за інженера, а воно ні бе-бе. От і пожар. Юрко не стерпів: — А ви, мабуть, і сьогодні випили? І відповів Остап байдуже: — Це наше діло, заводське. І вийшов. «Попутчик… так…» Наталка, як пішов Остап, одразу захропла.