Читать «Оповідання й новели 1921 — 1923» онлайн - страница 106

…Над заводом знову думало небо — темно, недосяжно. Секретар сказав: — Плюю на всіх і вся. Моя власть, і баста! Його спитали:

— А я? — І твоя. — А я? — І твоя. Наталка взяла за руку Юрка: — І їхня? Всі подивились і подумали, а секретар кинув: — Це гість. А Остап п’яно й нахабно засміявся: — Це той, як його… як ото мітинг був… — попутчик. Ха… ха… Юрко спалахував, а всі зареготали, а секретар похвалив: — Нічого, хоч попутчик, зате дорогий, — і похлопав Юрка по спині.

…Зорі зазорили все небо. Було тихо, а на залізниці кричав паровик. Сьогодні возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.

…Залізо співало. Надворі дніло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юркові тихі спогади. «…Попутчик… так…» Бантини, бетонні крокви й залізне, кам’яне — ми. Ми — король землі. Ми той, що в скажено-рухомому танці машини керує огняною електричною вагою — непереможною, всесильною. «Отче наш, електричної системи віку, да буде твоя непохитна воля там — на землі, як тут — у заводі».

…У вальцювальному цеху кипіло штавбування нагартованих шматків. По підлозі вогняні гадюки плазували з дріб’язким сміхом. «Попутчик… так…» Юрко відпочивав, Остап стояв біля розпаленої печі. В руках важка крицева жердина… Крізь щілини проточувались огняні язики, бурхотала біла курява нагартованого кубла. Стогнала — на зовнішнє повітря. Остапові м’язи залізні, спругові. Він крикнув: — Е-ех! Стукнув (енергійно) по землі жердиною і ще: — Подавай! Подавай! Підкотилась одноколеска до печі, щільно притулилась, як дитина до материної спідниці. Остап із силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину. І була біла курява, а в ній казковий велетень — Остап. Він боровся з огнем і знову крикнув: — Держи! Раптом полилась біла маса, і бурухнувся нагартований опецьок. — Гата! «Попутчик… так…» Юрко дивився на це не вперше. Нудить під серцем — так завжди.

Довгі дні цілого року, тиха лютість, спругова Остапова сила. Підійшов. — Закуримо? — Давайте! Помовчали. Говорив Остап: — Ну що? Сказали в ячейці, що Наталка пила? Здвигнув плечима Юрко. Мовчали… Вони були люди різні, люди однакові.

…Залізо співало…

Люди жили не тільки в заводі- і за заводом. Люди — не воли. Ходила Наталка, ходив і Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив. (Я думаю про кінець етюду. Як жили інші — про це в другий раз).

…Блимали червневі зоряниці — це зорі. Палав краєвид — за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекції. Він говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались. Остап пішов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостій ранку з заводу. У кімнаті був він, Юрко і Наталка — червона, горіли очі. Підвела очі від книги.

…Гарно… — Вам подобається книга? — Мені подобається книга. Він подумав і взяв її за руку. — Гарно? — Гарно. Він сів біля неї: — Гарно?

…Були останні дні червня, запашні, в садку куделів цвіт, летів. Зацвіла метелиця — літні курделі. Держав її руку, вона знизила вії. Він зрозумів, і йому забилось серце.