Читать «Омбре. Над темрявою і світлом» онлайн - страница 27

— А що з Чашею? — жваво поцікавився Франциск.

— Вона й досі там, у Кам’янецькому замку.

— Ви переконані, мій друже? — не вгавав він.

— Так само, як і у тому, що Ви — король Франції, — запевнив я монарха.

— А чи можливо, що Чашею уже хтось скористався, як гадаєте? — поцікавився король.

— Ні, мій пане, ми б усі одразу те помітили... Самі основи світу захиталися б... Можливо, й краще для всіх, що Чаша залишилася там, у склепіннях Кам’янецького замку... Можливо, й краще, що герцог Валентино не зміг віднайти її.

— Чому ж, мій друже? — лагідно запитав Франциск. — З Ваших слів, той, хто заволодів би Чашею, без сумніву, сам став би основоположником світових уставів.

— Так само свого часу думав Люцифер, мій королю, — стомлено зітхнув я. — Та Чаша — його витвір! Для нас же, людей, велика немудрість користатися силою, якої не розумієш...

Розділ II

Підопічний кардинала Соркоццо

Листопад, 2016 р.

Західна Україна, Кам’янець-Подільський

ьогодні минало рівно п’ять місяців із дня смерті колишнього вікарія, отця Стефана. Він помер раптово, від серцевого нападу, одразу після ранкової меси. Для парафії то була значна втрата, бо вікарій, незважаючи на похилий вік, був жвавою, енергійною і комунікабельною людиною. Умів ладнати з усіма та усьому давати лад. Навряд чи хтось зуміє замінити його найближчим часом рівноцінно. Отець Ігнатіус — чи не єдиний можливий претендент. Людина різка, прямолінійна. Прихожани його недолюблювали, а часом і скаржилися на нього парафіяльному єпископу Антоніо Кармеллі.

Надмірні суворість та аскетизм отця Ігнатіуса ніяк не компонувалися з демократичністю та лояльністю парафіяльного начальства. Тож його превелебність добре розумів: з приходом на посаду цього новоявленого Савонароли у парафії розпочнеться становлення такої собі фанатичної «автономної Флоренції» часів Ренесансу.

Як і його кумир, Джироламо Савонарола, отець Ігнатіус був домініканцем, представником ордену, з котрого явилися світу не лише філософи Альберт Великий та Тома Аквінський, але й автори знаменитого «Malleus Maleficarum» («Молоту відьом») Гайнріх Крамер та Якоб Шпренгер. «Щось у нього таки від Крамера та Шпренгера було, як не крути», — іноді після чергової суперечки з отцем Ігнатіусом подумки жартував сам із собою єпископ Кармеллі.

Зрештою, час спливав, а єпископ Кармеллі все не міг визначитися, бо тільки-но з’являлася якась вірогідна кандидатура із місцевого священства, як тут же з’являвся отець Ігнатіус і, потрясаючи Святим Писанням, грозив усіма карами небесними і єпископу, і парафії, обіцяючи викриття чергової «наготи».

Миролюбець та дипломат за натурою, єпископ Кармеллі менше за все жадав скандалів усередині парафіяльного священства, а тому тягнув час та молився, аби Господь у якийсь спосіб навчив його виходу із цієї складної ситуації — не розпалюючи отця Ігнатіуса, знайти достойного вікарія, що не стане брати на себе роль місцевого пророка-викривальника. Зрештою, прийняти таке рішення, аби і вовк був ситим, і вівці цілі, все більше видавалося неможливим, бо отець Ігнатіус на посаді парафіяльного вікарія не влаштовував нікого із служителів, а вони, відповідно, не влаштовували його. З іншого боку, природна дипломатичність єпископа Кармеллі не дозволяла, аби коса найшла на камінь. Тож, поміркувавши, отець Антоніо вирішив, що обходитиметься якийсь час без парафіяльного вікарія.