Читать «Омбре. Над темрявою і світлом» онлайн - страница 24

На жаль, ми не зрозуміли з тієї розмови ні бельмеса. А тим часом запали сутінки.

Ми рушили далі сходами вздовж безкінечно довгого муру, поки не вийшли на просторий плац. Озирнулися і завмерли від несподіванки. Обриси могутньої фортеці на тлі потемнілого неба звідси виднілися, як на долоні. Десь там, у її могутніх стінах, ховалася таїна, заради якої ми з герцогом Валентино подолали цей небезпечний шлях, — Чаша Омбре. Освітлена примарним сяйвом смоляників, відділена довгим, але достатньо широким кам’яним мостом, фортеця видавалася особливо неприступною та суворою. Хотів би я просто зараз пройтися повз її мури, роздивитися цю величну фортифікацію... Професійна цікавість інженера не полишала мене навіть у цій небезпечній мандрівці.

— Оце так! — проказав Чезаре. — Яка велич!

Та Левон не дав нам обдивитися. Гукнув і повів нас повз ікластий бастіон у нутро міста. Проте не пройшли ми і десяти кроків вимощеною бруківкою вулицею, як до нас долинув людський гамір.

Площа біля ратуші, до якої ми наблизилися, була переповнена. Чулися крики та вигуки. Аж раптом той шум, наче по команді, затих і до наших вух долинув чийсь спокійний голос. Ми не розуміли ні слова, аж поки не підійшли ближче. Левон на якусь мить уповільнив крок, бо тепер нам доводилося пробиратися крізь юрбу.

— Подивіться, друже Леонардо, чи то не наш човняр отам? — штовхнув мене Чезаре Борджіа.

Я перевів погляд. На дерев’яному помості, навколо якого юрбилися усі ці люди, у світлі смоляників було неважко роздивитися постаті священика, якогось поважного пана, що зачитував вирок, та нещасного, приреченого до страти, що, стоячи навколішки, зневірено вдивлявся крізь людський натовп. А поряд — нашого перевізника-човняра, того самого кремезного чоловіка у кумедному чорному береті. Тільки тепер його обличчя приховувала темна маска з прорізами, а руки стискали здоровенний катівський меч. Той самий, об який перечепився герцог Валентино, сідаючи у човен.

Левон рухався крізь натовп, наче ніж крізь масло. Люди відступали на півкроку, даючи йому можливість пройти, а ми слідували за ним, не відводячи погляду від дерев’яного помосту, де наш знайомий човняр, що виявився місцевим катом, мав позбавити життя якогось нещасного.

— Цікаво, за що його... — пробурмотів герцог Валентино. — Більше за все боюся загинути отак по-дурному, перед натовпом, якому делла Ровере перед тим організує масове відпускання гріхів.

— Пане, — промовив я, — Ви навряд чи так помрете. У крайньому разі я знайду вірну людину, що передасть Вам кинджал або отруту. Але, гадаю, такі як Ви відчайдухи мають помирати гідно: або у бою, або у родинному колі серед онуків та правнуків.

Ми проминули натовп, і дерев’яний поміст, на якому орудував наш знайомець у чорному береті, вже зник із нашого поля зору. Тільки по голосному зітханню, що наздогнало нас крізь вечірні сутінки, ми зрозуміли: голова приреченого щойно була відділена від шиї одним змахом катівського меча.

А Левон тим часом вів нас далі і далі, повз кам’яницю-церкву, що швидше нагадувала неприступне укріплення. Її бійниці-вікна роздивлялися миготливими зіницями вогників у різні боки, наче ота споруда була стозрячою. Ми рушили кудись вниз, аж поки Левон не вивів нас до маленького будиночка.