Читать «Омбре. Над темрявою і світлом» онлайн - страница 21

План герцога був простим, хоч і досить наївним: заволодіти Чашею Омбре, таємно повернутися додому, зібрати прихильників і знову заявити права на свої володіння, оголосивши, що у його руках, руках сина папи Александра, одна з найбільших християнських святинь, від якої залежить подальша доля італійських земель. Не знаю, які ритуали мав проводити герцог з віднайденим містичним артефактом, та у ситуації, що склалася в Італії, цей план таки міг спрацювати.

Люди все ще вірили у Бога і боялися його гніву, а слава і відчайдушність герцога Валентино все ще мала прихильників. Крім того, з Чашею Омбре Чезаре міг розраховувати і на відновлення прихильності свого тестя, французького короля Людовіка XII.

Ми сподівалися, що доберемося до Кам’янця досить швидко, однак наша мандрівка видавалася мені нескінченною. Двічі чи тричі я добре чув, як десь угорі шумить вода. Певно, над нашими головами, просто над кам’яним склепінням, протікав потічок чи пролягало русло підземної річки, а ми рухались вперед і вперед, долаючи навпростець під землею цілі милі.

Нарешті наш мовчазний провідник Левон зупинився і подав нам знак зробити те саме. Хід попереду розгалужувався в обидва боки. Левон пройшов кілька кроків уперед і прислухався. Не знаю, що він намагався почути, бо навкруги панувала глибока тиша. Однак він зосереджено вслухався, а далі махнув нам рукою, і ми знову слухняно послідували за ним.

— Як гадаєте, друже, куди виходить цей підземний хід? — поцікавився герцог Валентино. — Куди заведе нас цей чоловік?

— Уявлення не маю, Ваша світлосте. Але, гадаю, ще трохи — і ми самі все зрозуміємо, — відповів я майже бадьоро, бо поведінка Левона попереду ясно вказувала на те, що наша підземна мандрівка вже скоро має скінчитися.

— Гм-м.... — тільки й промовив Чезаре Борджіа.

А поміж тим ми підійшли до пласкої кам’яної плити, що перекривала нам подальший рух. Левон почав обмацувати її, наче шукаючи щось. Присвітив собі смоляником і рішучіше натиснув на її центр. Плита піддалася і поволі відійшла з одного боку, наче здоровенні кам’яні двері.

Ми налягли втрьох, і вони прочинилися остаточно, вивільняючи за собою суцільну темряву. Левон ступив уперед, і під його ногою щось хлюпнуло.

Наш провідник вилаявся собі під ніс, але знову кивнув нам, запрошуючи слідувати за ним. Чезаре ступив першим і теж вилаявся. Коли вслід за герцогом переступив поріг я, то зрозумів, що так збентежило його світлість. Ми стояли у похмурому підземеллі по коліна у холодній воді. Ще крок — і води було вже до поясу.

— Хотів би я побачити, як його превелебність отут у своїх рясах чалапає! — недобре проказав герцог Валентино.

— Не думаю, Ваша світлосте! — відповів я. — Певно, його превелебність тут очікує якийсь човен абощо...

— Але ж вода занадто холодна, аби плисти. Та й навряд чи Левон не знав про те, що підземелля заповнене водою... — відповів мені Чезаре.

А Левон поміж тим намацував щось попід стіною ногами.

Не маючи змоги пояснити нам зрозумілою мовою, він вважав за доцільне просто мовчки робити те, що вважав за потрібне, а ми могли лише довіритися йому.