Читать «Омбре. Над темрявою і світлом» онлайн - страница 20

— Ваша світлосте, є спосіб дістатися до Кам’янця взагалі непоміченими, — дозволив собі встрягнути у розмову герцога з Аліканте і я. — Тут один хлопець із челяді, Ніколя, показував мені пивниці та підземелля цього замку і обмовився, що звідси до самого Кам’янця веде підземний хід, котрим за різних обставин не раз користувався навіть біскуп.

Чезаре задоволено потер долоні.

— Бачу, друже Леонардо, Ви часу не гаяли. Якщо той хід справді існує, то чого б ним не скористатися?

— Так, так, підземний хід! — ляснув себе по лобі сеньйор Аліканте. — Це було б чудово!

— А у Чорнокозинцях, — продовжив я, — мешкає чоловік на ймення Левон, котрий, зі слів Ніколя, супроводжував пана біскупа у його підземних подорожах. Певно, він має знати все щодо того підземного ходу.

Вже за якийсь час перед нами стояв той самий Левон — кремезний чолов’яга з рудою, як у лева, копицею волосся на голові та блідими сірими очима. Мовчки потирав руки, поки Роджіо Аліканте ламаною польською пояснював йому суть справи.

— Ти проведеш підземним ходом сеньйорів до самого Кам’янця.

— Без дозволу його превелебності я не можу користуватися тим ходом! — затявся чолов’яга.

Лише коли герцог пояснив, що він везе гроші на відбудову замку від самого папи, Левон неохоче погодився.

Аліканте тим часом написав листа Габріелю Литовському і наказав Левону доправити нас просто до самого дому панотця.

Ми рушили надвечір, трохи перепочивши, покунявши та підкріпившись на дорогу. З собою мали зброю, гроші та найбільш необхідне, довіривши «пташок» нашому другові, неаполітанському купцеві.

Підземний хід, яким ми мали дістатися аж до Кам’янця, на початку нашого шляху був сухим та достатньо просторим, досить прямим, з укріпленими каменем стінами та покатою земляною підлогою. Здавалося, наче ми без східців сходимо вниз, все далі і далі заглиблюючись у надра русинської землі.

Левон, освітлюючи собі дорогу смоляником, йшов упевнено, без тіні тривоги чи відчуття невпевненості. Користувався таємним ходом не вперше, тож знав усі його вигини та розгалуження. А ми слухняно слідували за ним, іноді на ходу перехоплюючи шмат хліба з солониною та сиром.

Зупинятися було ніколи. У всякому разі, тепер, коли герцог Валентино, як сам він вважав, був на відстані витягнутої руки від Чаші Омбре.

Він ні краплі не сумнівався, що та слухняно чекає на нього у кам’яній кладі давніх пивниць, у стінах місцевого замку. І хоч ми не мали чіткого опису того сховку, все вказувало на те, що племінник магістра ордену замурував його десь у стінах місцевого замку.