Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 66

— Щось не бере тру… — почав пояснювати Ліці, коли раптом почув слабкий тремтячий голос, який навіть не впізнав.

— Ало, — видихнув хтось…

— Здрастуйте! Скажіть, я можу поговорити з Антоном Гаєвським? Це його телефон, я не помилився?

— Це… Це я… — прошепотіла трубка. — Лавре, фотографії… Фотографії на стіні…

— Антоне! Антоне, що з тобою? Тобі погано?

— Я пом… фотографії… Львів… Ні…

І Лавр почув важкий м’який звук: б-буххх. Різкий ляпас вдарив у вухо.

— Ліко, з ним щось сталося… Йому погано… Зараз, зачекай…

Анжеліка підхопилася з ліжка і, на ходу засовуючи ноги у капці (ніяк не могла потрапити однією ногою у взувачку), пошкандибала до Лавра.

— Що? Що з ним? Я як відчувала! Кому ти знову дзвониш? Лавре! Поїхали швидше додому!

— Я телефоную Борейко. А їхати нам все одно марно… Зараз… — він відбивав пальцем зумер дзвінка.

— Слухаю. Борейко, — нарешті почув не дуже мелодійний тенор слідчого.

— Олександре Івановичу, це Лавр. Я телефоную зі Штатів. Там з Антоном щось трапилось. Я не знаю, може, на роботі, може, вдома, я на мобільний дзвонив…

— А що з ним?

— Та він ледве говорив, — майже кричав Лавр. — А потім щось впало. Важке… Напевне, він сам… І телефон, схоже, впустив…

— Телефон, кажете, впустив?… Добре, я зараз йому подзвоню, а як що, навідаюсь…

— Спасибі вам, — промовив Лавр, але це вже почув тільки зумер відбою.

Ні Ліка, ні Лавр заснути вже, звичайно, не могли. Вони розмовляли, кохалися, намагалися додзвонитися до Борейка, але безуспішно. Потім, зголоднівши, вирушили у бар-ресторан. Повернувшись, ще й ще набирали номери Антона і слідчого, а не додзвонившись, знову займалися любов’ю. Нарешті втомлений, безбарвний голос Борейко видихнув у телефонну трубку:

— Мені шкода, Лавре Георгійовичу, але ваш друг Антон Гаєвський помер.

— Як помер? Чому? Він же здоровий, як бик!

— Я підозрюю, що його отруїли. Більше нічого не можу вам сказати. Скажіть, Лавре Георгійовичу, він вам щось устиг розповісти?

— Нічого такого… Щось про фотографії… Про Львів… Щось заперечував…

— А точніше не могли б пригадати?

— Він сказав: «Я… Фотографії… Львів… Ні…

— Так… Зрозуміло… Спасибі, Лавре Георгійовичу.

— Я можу обміняти квитки, прилетіти, якщо дуже треба. Правда, ще два заключних дня конференції, але там будуть обговорюватися в основному організаційні питання…

— Не варто. Закінчуйте свої справи. Думаю, вашого друга ще нескоро можна буде поховати. До побачення.

Лавр знесилено опустився в крісло. Він весь цей час стояв і нервово тарабанив пальцями об стіл. Тепер, сівши, він подивився на Ліку.

— Він помер.

Дівчина мовчала — вона зрозуміла це з розмови. Її трясло. Вона підійшла до пониклого Лавра, обняла його голову і притисла її до себе. Потім опустилася перед ним на коліна і обняла його за шию. Лавр теж тремтів.

— Що ж тепер?

— Не знаю. Треба заспокоїтися. Підемо ще вип’ємо… за упокій…

Наступні два дні були сірими. Сіре небо, сірі думки, сірий настрій.

Організатори конференції влаштували прощальний вечір, де Лавр і Анжеліка почувалися швидше роботами, ніж живими людьми. Побували у Джорджа з Дороті і пообіцяли заїхати до них, коли будуть повертатися після Honeymoon trip (весільної подорожі). Ця пара немолодих молодят поводилася так, ніби у них ціле життя попереду: планували свою Honeymoon, збиралися приїхати в Україну, щоб побавити онуків… Чудово, що немає тепер ніякої залізної завіси, і можна побачити стільки цікавого. І тільки коли візитери вже прощалися, Дороті запитала у Лавра: