Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 65

— З діамантом? — злякалася Анжеліка. — А може, не треба з діамантом, га? Може, з рубінчиком? Я люблю рубіни.

Вона не уявляла, як одягне таку дорогущу обручку на палець. А раптом вона її загубить? А раптом вкрадуть? Не могла собі уявити, що у неї буде річ ціною в тисячу доларів. Схоже, вважала, що не варта цього. Чому не варта, не могла собі пояснити, просто так себе відчувала.

— Ні-ко-ли! Тільки з діамантом! Інакше мене тут засміють. Я ж своєму батькові не насмілюся на очі з’явитися, якщо моя наречена буде носити engagment ring (обручка, яку дарує наречений своїй обраниці як символ заручин) з рубіном. Та я й сам себе поважати перестану! Чи знаєш, що у кожній країні є свої заморочки!

…Підвечір вони повернулися до готелю, обвішані пакетами, як новорічна ялинка іграшками. Анжеліка пообіцяла не вередувати, але поставила умову: на кожні дві покупки для неї вони купують щось Лавру. Хлопець ледве відвоював одну одиницю — зійшлися на трьох до одного.

Одна біда не ходить

На ніч розійшлися по своїх кімнатах. Лавр вирішив, що Анжеліці після такого напруженого дня краще побути на самоті, розглянути речі і звикнути до їх існування. Він бачив, що дівчина втомилася, що їй треба заспокоїтись і подумати.

Але близько першої ночі у його двері тихенько постукали. Він відкрив й побачив Анжеліку. Вона куталася в покривало і переступала з ноги на ногу.

— Можна до тебе?

— Звичайно, заходь! Щось трапилося?

— Ні. Просто заснути не могла, все думала…

— Що? Знову?

— Ні, я не про те… Про те я все вже вирішила. Ти маєш рацію: якась у мене занепала психологія. Хочу чогось, а коли мені те дають, кричу: «Ні-ні, не треба!» Але хочу ж! Чесніше було б зізнатися собі, що так, я цього хочу, і взяти те, що пропонують. Я не знаю, що чи хто нам допомагає: Бог, доля чи саме життя, тільки ж не буде тобі дане те, що ти просиш, якщо ти цього не заслужив, так? — Ліка вже залазила під ковдру, залишивши на підлозі покривало зі своєї кімнати. Вона сіла, спершись на спинку ліжка, і натягла ковдру собі до підборіддя.

— Тоді про що ж ти думала? — крізь позіхання поцікавився Лавр.

— Ой, я тебе розбудила! Вибач… Я про Антона думала. Ми тут зі своїм коханням-ваганням зовсім про нього забули, а він там, бідненький, сам-один залишився, без підтримки.

— Антоха сильний. Він тільки здається м’яким емоційним ягням. Він західник, а вони знаєш, які?

— Які?

— Вони сильні, освічені. Вибухові, правда — можуть натикають х… по самі помідори, але відхідливі. Знаєш, я завжди ними захоплювався. При Радянському Союзі, незважаючи на те, що їх палили, розстрілювали і знищували, вони єдині зберегли культуру, віру й мову. Ну скажи, де ще розмовляють українською мовою?

— Ну, в селах… У глибинці…

— Ото ж бо й воно, що в глибинці, куди не дотяглися руки російської влади, яка правила з радянських часів.

— Слухай, а давай йому зателефонуємо! Уявляєш, як йому буде приємно? Скажемо, що ми вирішили одружитися, запросимо на весілля…

— Що ж, давай. Там зараз якраз день.

Лавр потикав у кнопки телефона і довго слухав гудки.