Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 64

Незважаючи на те, що на дивані поряд сидів його друг Лаврентій, усю свою увагу Джин присвячував Ліці.

— Ось, так, — м’яко рокотів він. — Тут трішки прибрати… Тут піднімемо… Так… Відмінно! Сюди геть трішки тіні… Сюди світла… Губи… Ах, які губи! Підкреслити… зовсім небагато, а то зітруться очі…

Ліка дивилася на те, як майстер чаклує над нею, і нічого не бачила. Вона потопала у блаженстві. Трохи пізніше, коли запрацював фен, її свідомість стала повертатися у сьогодення. Дівчина поглянула перед собою і побачила Лавра. Він дивився на неї зі щирою посмішкою, і очі його випромінювали щастя.

— Я хочу подивитися, — попросила Ліка, глянувши на свій порожній келих.

— One moment, — вгадав її природнє бажання Джин.

За кілька секунд він дійсно повернув її до дзеркала, а сам відійшов до білого дивана, з якого щойно піднявся Лавр. Обидва завмерли, чекаючи її реакції. Лавр дивився з хвилюванням і захопленням, Джин — із задоволеною посмішкою. Стів і Коллін завмерли й теж зачудовано милувалися роботою свого вчителя.

Із дзеркала на Ліку дивилася… Анжеліка. Дівчина завмерла і спробувала розібратися, що змінилося. Нічого не змінилося, але… Той же невеликий, трохи кирпатенький ніс, волосся майже не змінило колір, хіба що його оживив ледь помітний мідний відтінок — наче промінчик сонця торкнувся та так і залишився там, затишно розташувавшись між пасмами й трохи розпушивши їх над милою голівкою. Зате губи (Ліка вважала їх єдиною гідною плямою на її обличчі) стали, здається, не такими червоними, але від того ще більш сексуальними. Вона зісковзнула з крісла, на якому досі сиділа не рухаючись, наблизилась до дзеркала і заглянула собі в очі. Її очі-гудзики, які завжди зніяковіло ховалися, тепер здавалися великими, оксамитовими і сяючими. Погляд їх був дещо здивований, але невимовно жіночний. Все було, як і раніше, але від маленької сірої мишки не залишилося й сліду — із дзеркала на Ліку дивилася чарівна молода дівчина. Доглянута і впевнена у собі. Із дзеркала на неї дивилася Анжеліка. Або, як її називали тут, у США — Ангеліка.

Наступним пунктом одужання від невпевненості й недосконалості був шопінг. Ліка намагалася заперечувати:

— Лавре, ти ж знаєш, що у мене немає таких грошей! Та й не треба мені нічого, у мене все є…

— Та так! Як у бородатому радянському анекдоті про Чебурашку: «Мені, Гено, нічого не треба, у мене все є, слава КПРС!» Анжеліко, у нас з тобою є гроші. Я — професор, а професори, якщо ти не знаєш, трохи заробляють. Ти ж прийняла пропозицію вийти за мене заміж? Прийняла. Чи я щось неправильно зрозумів?

— Прийняла, — дзвіночком розсипала свій сміх Анжеліка. — Але ж ми ще не одружилися.

— А ти що, можеш передумати?

— Нізащо! Ти тепер так легко мене не позбудешся, Лавре Георгійовичу!

— Ну от! Тоді навіщо ці умовності? Ти ж сама розумієш, що твій гардероб бажає бути більш сучасним — він просто волає про це! Крім того, я зобов’язаний купити тобі обручку з діамантом…