Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 6

— Будь ласка, Лавр! Я не буду заважати! Я тільки зварю вам кави! Зрештою, маю я право знати, з ким провела ніч?

— Ти з ним провела ніч?

— Ну, не зовсім провела… Вірніше, провела, але… — зніяковіла дівчина і від цього ніби стала ще менша і ще більш схожа на маленьке мишенятко, — просто спали разом… Ні, не разом, звичайно… Взагалі, яка різниця? Маю право знати, і крапка!

— Кухня там, — кинув Лавр, посміхнувшись, і пішов у кімнату, де на нього чекав Антон.

Кімната молодого професора більше нагадувала бібліотеку. Книги на полицях в два ряди досягали стелі, великий стіл був завалений паперами, папками, дисками, а журнальний біля стильного, за останньою модою дивана, на якому страждав його друг Антон — журналами.

— Ну, розповідай, — глибокий баритон Лавра заспокоював.

Сімейка Шмідт

Під несамовите виття Алли Володимирівни у кімнаті матеріалізувалися родичі вбитої, і незабаром там почався справжній Армагеддон. Першим на крик прибіг Борис Мойсейович — депутат міської ради і чоловік Алли Володимирівни за сумісництвом. Він же був батьком убитої.

— Що? Що? Що трапилося?! Негайно викликай швидку! — звиклий командувати, кричав він.

З дальньої спальні другого поверху виповзла сонна дівчина з вкритими татуюваннями шиєю і плечима.

— Ну от, вийшла заміж, — отруйно кинула вона. — За Господа. Хоча він її навряд чи в наречені візьме, вагітну, га? А я їй говорила…

— Заткнися, Марино! Хоч тепер виявила б співчуття до сестри, — почулося зі сходів.

Нарешті з кімнати першого поверху виїхала в інвалідному кріслі літня дама. Вона, мабуть, спала, тож навіть звичний плед не покривав її худі ноги. Стара повільно обвела поглядом усіх дійових осіб сцени. На мить довше той погляд затримався на Аллі Володимирівні.

— Міліцію викликайте, — сказала, зітхнувши. — Швидкій тут вже робити нічого.

— Дівчинко моя! Доню! — кричала Алла Володимирівна, заламуючи руки. — Говорила я тобі-і: кинь цього білявого-о… вбивцю-у-у…

— Швидше! Швидку! Та подзвонить хто-небудь у швидку, в кінці кінців!? — важко тупаючи по сходах товстими ногами, кричав Борис Мойсейович, спускаючись вниз.

— Вона що, померла? Померла? Так? І-і-і-і, — заверещала, мабуть, нарешті прокинувшись, татуйована особа.

Тільки літня дама в інвалідному кріслі зберігала спокій. Немає сенсу істерити — бідній дівчинці вже нічим не допоможеш. З жалем подивившись на вбиту, вона підкотила себе до телефона і, натиснувши 002, стала чекати.

— Алло! З вами говорить Шмідт Нінель Георгіївна. У нас в будинку по вулиці Шевченко, 20 сталося вбивство, — з гідністю відрапортувала вона. — Ні, не знаю, хто вбив. На те ви й міліція, щоб розібратися… Звідки знаю, що вбивство? Ну, не могла ж моя онучка сама собі проломити голову, та ще й так, щоб померти! Ви, молодий чоловіче, краще приїжджайте або надішліть кого, і самі все побачите, — вона м’яко опустила трубку на важіль.

Міліція довго чекати себе не змусила. Четверо охоронців порядку застали сім'ю, що хороводом вишикувалася навколо трупа. Кров зі скроні дівчини більше не пульсувала, і вже не тільки літній дамі в інвалідному кріслі було зрозуміло, що швидка допомога тут більше не потрібна.