Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 5
Тетяна Брукс
Ліка пішла у свою спальню, вляглася, довго крутилася… Здавалося, і не спала зовсім, але її розбудив дзвінок у двері. Не у її двері — в сусідські. Вона поглянула на годинник — 6:08. «Що воно за кара така — усе ходять і ходять, дзвонять і дзвонять, — подумала. — Добре, що сьогодні субота — хоч на роботу не йти, а то як після такої ночі працювати?»
Навшпиньки прокралася до дверей, кинувши по дорозі погляд спочатку на диван, де нікого не побачила — злякалася, потім в кухню — там все ще сидів застиглий Антон. Відсунувши кришечку з вічка, заглянула у нього. На східцевому марші крутилися двоє здорованів у міліцейській формі. Спочатку вони дзвонили у двері Лаврентія, потім в сусідські ліворуч. Там їм теж ніхто не відкрив. Ліка знала, що там живе літня пара. Вони на вихідні поїхали на дачу і на всякий випадок залишили їй ключ. Нарешті міліціонери підійшли до її дверей. Дівчина дозволила їм досхочу награтися дзвінком — не відчинила. Потоптавшись ще пару хвилин, захисники правопорядку пішли.
«Швидко вони», — подумала Анжеліка, а вголос промовила:
— Це міліція. Цікаво, звідки вони дізналися, що ви знайомі з Лавром?
— Сьогодні це не проблема, — глухо відгукнувся з кухні Антон.
— Та так — Інтернет і інші сучасні технології… Розумію!
— Чому ви не відкрили? — запитав Антон, не повертаючи голову.
— Не знаю. Напевне, тому, що хотіла, щоб ви спочатку з Лавром поговорили.
Раптом Ліка підскочила на місці — за її дверима знову пролунала вимоглива мелодія дзвінка.
— Певне, почули наші голоси і повернулися… Тепер не відкрутитися.
Вона відчинила двері:
— Лавр!
— Дякую, Анжеліко, — сказав той на знак вітання. — Антоне, йдемо до мене! А ти куди?
Лавр побачив, що дівчина вже натягла домашні спортивні штани й кофтинку замість халата і підходить разом з його другом.
— Як куди? До тебе, — вона навіть не стала, як звичайно, заперечувати, що Лавр назвав її повним ім’ям, яке вона так ненавиділа.
— Ні. Нам треба поговорити удвох. По-чоловічому.
І вони вийшли.
«Ах, от як? Значить, коли треба пустити в будинок незнайомця, хоч і вашого, Лавре Георгійовичу, друга, Ліка потрібна! Як ночувати у квартирі з чоловіком, який, можливо, вбив свою наречену, так теж нічого! А хто сказав, що він не вбивав? Він сказав? Та мало що він сказав! Значить, коли вам треба, то Ліка будь добренька, а як дізнатися, що відбувається, то по-чоловічому? Нічого у вас, Лавре Георгійовичу, не вийде!»
Вона вийшла зі своєї квартири і впевнено подзвонила в сусідські двері.
— Я вам кави зварю, поки ви розмовляти будете, — пробубніла скоромовкою, тільки-но господар відчинив двері, і проскочила під рукою Лавра у коридор. — До речі, міліція вже до тебе приходила, тож якщо хочете поговорити, нікому не відчиняйте. І не називай мене більше Анжелікою, — додала, сичачи і, притулившись до дверей спиною, зачинила їх.
Лавр, високий і ставний, зверху вниз подивився на Анжеліку великими темно-карими очима крізь скло стильних круглих окулярів (усі ботаніки — очкарики). Зовні він був прямою протилежністю друга: смаглявий, з коротко стриженим темним, майже чорним волоссям, вольовим підборіддям, впертими, чітко окресленими губами на вузькому обличчі і зовсім не маленьким, але рівним носом.