Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 3
Тетяна Брукс
Якщо раптом друг у від’їзді, або Ліки від стресу
Антон злетів на третій поверх будинку, де жив його друг, і навіть не замислюючись, що вже далеко за північ, подзвонив у двері. Йому ніхто не відкрив. Він подзвонив ще раз, потім ще. Врешті-решт став тиснути на кнопку дзвінка, не віднімаючи руки, але ці двері йому так ніхто й не відкрив. Зате відчинилися двері поруч. З них сірим мишеням висунулася заспана мила мордочка дівчатка з розпатланим їжачком на голові.
— А Лавра немає! — пропищало «мишеня».
— Га? Що? Як це немає? А де він?
— Він поїхав. На конференцію. В Америку. Буде завтра або післязавтра, не пам’ятаю зараз…
— Як поїхав? У Америку? Він що, з глузду з’їхав? А що ж мені тепер робити? — Антон притулився спиною до стіни, потім, закривши обличчя долонями, з’їхав по ній униз.
— Ой, у вас кров! — занепокоїлася дівчина. — Може, вам потрібна допомога?
— Мені тепер ніщо не допоможе, — видавив із себе хлопець, вимазуючи кров’ю, що залишилася на долонях, свої біляві кучері.
— Ви, напевне, Антон? — дівчина навшпиньки підійшла до сумного херувима, котрий сидів на кахелі, і присіла поруч нього. — А мене Лікою звуть. Я недавно тут живу. Мені Лавр Георгійович про вас розповідав. І на знімку я вас бачила, коли до нього в гості заходила, — навіщось почала пояснювати вона. — У вас щось трапилось? Ходімо до мене. Вмиється і розповісте, що сталося — може, я допоможу чим. Потім зателефонуємо Лавру… Лавру Георгійовичу. Ви не хвилюйтеся, ми з ним дружимо, — Ліка почервоніла, запнулася, а потім продовжила. — Він мені багато про вас розповідав, — і вона потягла Антона за руку.
Дівчина здавалася зовсім молоденькою — худенька, маленького зросту, з непоказним тонким волоссячком, що стовбурчилося на всі боки, і очима-гудзиками, як у справжньої мишки. Але губи її були червоними і повними навіть без помади, і це надавало їй незвичайної, якоїсь зворушливої сексапільності.
Антон підвівся і поплентався за Анжелікою у її квартиру. Слухняно зайшов у ванну кімнату, помив руки і обличчя. У дзеркало перед умивальником не дивився — не міг.
Ліка, поставивши на плиту чайник, діставала з навісної шафки чашки.
— Давайте поп’ємо чаю, і ви розповісте, що сталося.
Зайшов на кухню, майже впав на запропонований стілець і, опустивши голову на руки, заплакав. Сам не чекав тих сліз, але напруга, яку тримав у собі з моменту, коли побачив свою потопаючу в крові любов, повинна була знайти вихід, інакше його могло розірвати на дрібні частинки. А може, краще б розірвало — витерпіти такий біль може не кожен.
Ліка отетеріло дивилася на нього широко розплющеними очима, у яких не залишилося й крапельки сну — вона навіть гадки не мала, що робити. Цей високий спортивний хлопець, красивий і сильний, ридав, як маленький, схлипуючи і голосячи: