Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 26

А потім несподівано все стало виходити. По-перше, ніхто не насварив її за запізнення. Навіть навпаки — завідуюча дитсадком з класичним ім’ям Марь Ванна похвалила її за педантично написаний план занять і оголосила кращим вихователем місяця. Сергійко, якого Ліка про себе називала Петриком П’яточкіним, усю її зміну слухався і виконував усі її вимоги, правда, з дещо зайвим азартом.

Та далі знову все зіпсувалося. Напарниця не вийшла на роботу, і Ліці довелося залишитися з дітьми до кінця робочого дня. Вже було зовсім темно, коли він закінчився, та ще й автобус довелося чекати хвилин сорок. А на завершення по шляху від зупинки додому Ліка все-таки впала, послизнувшись, і боляче вдарила коліно.

Коли пролунав дзвінок у двері її квартири, вона сиділа, підібгавши під себе ноги, на кухонній табуретці і розмазувала по щоках прикрі сльози. А разом з ними і туш, від якої плакала ще більше, адже на дорогу туш не було грошей, а дешева щипала очі, як мило. «Не буду відкривати», — вирішила і розревілася ще дужче. За дверима хтось із хвилину повозився, а потім Ліка почула, як вони спочатку відкрилися, а потім закрилися. «Тільки не це!» — знову пробігла переляканою мишкою думка, і схопивши старенький рушник, дівчина почала терти ним обличчя, від чого воно стало ще й червоне.

Він підійшов до неї тихо, взяв за плечі міцними долонями, обняв. Від цього їй стало ще гірше.

— Знаєш, — раптом зашелестіло над вухом, — я ніколи раніше не зустрічав таких, як ти. Так виходило, що завжди звертав увагу на з жінок з яскравим рудим волоссям, шикарних, як про них люблять говорити. Мені здавалося, що вони красиві… Але ти… Ти красивіша за всіх. Хоча, схоже, й сама не уявляєш, наскільки прекрасна…

— Знущаєшся? — хлюпаючи носом, видавила з себе Ліка.

— Анітрохи! Ти хіба не помічаєш, що не проходить і дня, щоб ми не зустрілися? Хіба не розумієш, що я хочу бачити тебе кожен день, вечеряти з тобою, пити коньяк і тримати тебе у своїх обіймах? Подивися, як ти чудово в них вміщаєшся! — Лавр трохи відсторонився, давши їй можливість відчути, як затишно вона виглядає всередині кільця його рук, що зімкнулися навколо її талії — ніби вони одне ціле. — І невже ти не відчуваєш, що я хочу більшого?

Ліка сіпнулася, намагаючись звільнитися, але він не відпустив її:

— Та ти і сама цього хочеш, чи не так?

Вона мовчала, тож він продовжив:

— Тільки боїшся чогось. Чого?

— Лавре! — нарешті Ліка вивільнилася з кола його рук, у яких дійсно почувала себе чудово і мріяла провести в них усе своє життя. — Ти подивися на себе: високий, красивий, доктор наук, їздиш в Америку… І я — вихователька дитячого садка, сіра непоказна миша, яка не бувала далі села Вільшанка, у якому живе її мати. Тобі не соромно буде зі мною в люди виходити? Тобі дійсно потрібна шикарна довгонога красуня з пишною шевелюрою, котра вміє подати і себе, і тебе… Та я навіть переспати з тобою не наважуюся! Ну, що ти на мене дивишся? Так, хочу, але не наважуюся, бо тоді мені доведеться продати квартиру і з’їхати звідси.