Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 23

— Куди поставити, Нінель Георгіївно?

— Туди ж, на підвіконня і постав. Їх так з віконця видно — нехай люди милуються, — жінка не зводила з Антона уважного погляду.

Поставивши вазу, він почав розглядати фотографії на стіні.

— Ви тут така гарна, — коментував, вгадуючи бабусю Аліни у молодій серйозній жінці з модною в ті часи бабетою на голові. — А це хто? Дідусь? Шкода, що я його не знав… А ви що, бували у Львові? Ось ця фотографія… це звідти? — Антон уважно розглядав групову фотографію чоловіків, одягнених у військову форму того часу, і ще одну, де один з групи офіцерів тримав маленьку дочку на колінах. Щось здалося йому знайомим, але він ніяк не міг вловити, що саме.

— Звідти. Мій батько там працював. Ми з мамою приїздили до нього. А ти чому запитав?

— Так я ж родом звідти! Тобто не я сам, а мої дід з бабусею, татові батьки… Треба ж… От було б здорово, якби наші предки тоді зустрілися…

— Давай, Антоне, Аліну з тобою пом’янемо і дитинку вашу ненароджену, — здавленим голосом промовила старенька. Вона напрочуд легко піднялася зі свого крісла і підійшла до столу з закусками — Наллєш?

— Ой, а ви ходите? — здивувався гість.

— Так. У мене ж усього лише артрит… старечий, — її рот скривився у недобрій посмішці, яку Антон сприйняв як прояв хвилювання. — А ноги у мене цілі. Іноді більше болять, іноді менше. Сьогодні ось зовсім добре себе почуваю.

— А-а, — мовив протягло, і зовнішні куточки його великих очей трохи опустилися, від чого він став ще більше схожий на сумного херувима.

Хлопець налив Нінель Георгіївні вина з графина. Хотів налити й собі, але вона прикрила його чарку рукою:

— Це я, стара і слабка, вино буду пити, а ти собі горілки налий.

Антон похитав головою:

— Мені працювати ще сьогодні. Я не можу.

— Добре, — легко погодилася старенька. — Проте пообіцяй мені, що візьмеш пляшку з собою і вип’єш, коли буде бажання, за упокій… моєї внучки і правнука…

— Так… І моєї дружини і сина… Царство їм небесне… Вони чекатимуть мене…

Це була дуже дивна пара: худа пряма стара з гладко зачесаним волоссям і великий міцний парубок зі світлими кучерями. Вік, мабуть, усе-таки сильніший за молодість — Нінель Георгіївна посміхалася, приймаючи, мабуть, смерть онуки філософськи. Вона відкрито дивилася на Антона. А от її гість був похмурий і зосереджений. Він уникав дивитися на господиню.

— Про що ти думаєш, Антоне?

— Я? Не знаю… Напевне, про те, як ненавиджу того, хто це зробив…

— Що зробив? — тонкі брови старої поповзли вгору.

— Убив Аліну і зруйнував моє життя… — Антон теж здивовано подивився на Нінель Георгіївну, котра все ще стояла. Ненароком зустрівся з нею поглядом, і йому стало жарко.