Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 13

— Ваша подруга, здається, абсолютно іншої думки, — посміхнувся Борейко, дивлячись, як Ліка метає блискавки очима.

— Анжеліка не моя по… Вона сусідка, — знітився Лавр. — Ми тут обговорювали… Проходьте, будь ласка…

— Олександре Івановичу Борейко, — представився, нарешті, слідчий. — Мені доручено розслідувати обставини смерті Аліни Шмідт.

— Проходьте, Олександре Івановичу! Анжеліко, звари нам, будь ласка, ще кави. Чи ви чай? — Лавр уперто називав дівчину її повним ім’ям.

— Ні-ні, кави було б добре, — Борейко пройшов до кімнати, підсунув стілець і сів на нього навпроти укляклого Антона.

— Навіщо є ти, Антоне, змушуєш мене, старого, за тобою ганятися?

— Так… злякався я, — прохрипів хлопець, що став схожий на великого пониклого ангела. Потім він прокашлявся і повторив: — Я злякався.

— Воно й зрозуміло, — погодився Борейко, роблячи маленький ковток запашної кави і мружачись від задоволення. — Хороша кава. З Америки?

— Так, — кивнув Лавр. — Люблю цей бренд, Peet’s Coffee, а у нас його немає. От і вожу.

Ліка розставила чашки з темно-коричневим напоєм іншим і сіла на диван поруч з Антоном.

— Ну, розповідайте, Антоне, що сталося. Що ви бачили, що чули?

— Так що, ви мене в тюрму садити не будете? — щиро здивувався хлопець.

— Якщо ти вбив, то посаджу обов’язково. А поки я хочу знати, що сталося.

Антон обвів поглядом друзів. Лавр дивився на Ліку, ніби хотів сказати: «Ну, а що я говорив!» Вона дивилася на дурні рожеві помпони своїх домашніх капців, і зараз вони здалися їй ще дурнішими, ніж завжди. Тому вона промовчала.

Антон повторив свою розповідь для Борейко. Слідчий поставив кілька додаткових питань, на які отримав відповіді, задовільно покивав головою і, крекчучи, підвівся.

— Слухай мене уважно, Антоне Юрійовичу! За всіма правилами я мав би зараз посадити тебе у слідчий ізолятор. Але не думаю, що ти такий дурний, щоб вбити Аліну та ще й дати себе упіймати на місці злочину з вимазаними кров’ю руками. Здається мені, що якби ти хотів убити, то міг би зробити це ще тоді, на своєму Майдані, у метушні, де не зрозумієш, хто кого вбивав. І чого вас туди понесло? — додав Борейко незрозуміло для кого.

— Так скільки ж можна було людей обкрадати! — закипів Антон.

— Цить! — прикрикнув на нього слідчий. — Бач, революціонери які знайшлися! Значить, так: ось тобі підписка про невиїзд. Підписуй. Сидіти вдома і на першу вимогу з’являтися до мене. Ясно?

— Ясно. Спасибі вам, Олександре…

— Івановичу, — підказала Ліка.

— Дякую, Олександре Івановичу, — повторив Антон. — А до друзів… до Лавра заходити можна?

— До Лавра Георгійовича можна, — погодився Борейко. — Тільки на зв’язку бути. Телефон не вимикати. І щоб ніяких мені «батарейка розрядилася»! Зрозумів?

— Зрозумів.

— По великому рахунку, бабусі Аліниній, Нінель Георгіївні маєш вдячний бути. Не вірить вона, що ти вбив, і мене в тому переконала… Поки що… Ну, спасибі за каву, — підвів риску Борейко, підвівся й почовгав до виходу.

Двері тихо зачинилися, і застигла трійця почула, як запрацював ліфт. Фуууухххх…