Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 11
Тетяна Брукс
— Та не тягни ти кота за хвіст, — перебив його Лавр. — Я це все пам’ятаю, та й справи це, по-моєму, зовсім не стосується. Ти розповідай, що трапилося вчора.
— Ти не розумієш, Лавре! — став гарячкувати Антон. — Все це навіть дуже справи стосується! Ти маєш розуміти: не міг я її вбити! Не міг!
— Я це і так знаю.
Ліка не знала Антона так добре, як Лавр, тож поцікавилася:
— А навіщо Аліна прийшла в салон, якщо не збиралася робити тату?
— Вона до сестри приходила. Там її сестра працює. Вона мені й писала… Тобто татуювання робила.
— А що у вас написано? Показати можете?
Лавр здивовано подивився на сусідку, смішно витріщивши очі:
— Ти обіцяла не заважати, — обурився, і повернувшись до друга, наказав: — Давай, розповідай, що сталося вчора!
— Гаразд… — Антон потер великими долонями обличчя. — Я вчора цілий день був зайнятий на роботі — треба було закінчити писати програму. Знаєш, у айтішників, як і у професорів, бувають ненормовані робочі дні. Засидівся до ночі. Збирався навіть залишитися на роботі на ніч, щоб усе закінчити, але десь о пів на одинадцяту подзвонила Аліна. Вона була чимось дуже засмучена і запитала, чи не може переїхати до мене до весілля. А ми ж домовлялися, що вона переїде до мене тільки як дружина.
— Так-так, тепер це важливо — після того, як вона завагітніла. На якому вона місяці була?
— Анжеліка! — підвищив голос Лавр.
Антон здивовано глянув на дівчину, котра опустила очі, і продовжив:
— Чотири вже було… Так, по-дурному це все, я розумію, але так Аліна хотіла, — він з надією на розуміння подивився на Ліку.
— Знаєш, Лавр, жінки не завжди лягають у ліжко з чоловіком на першому побаченні і вішаються чоловікові на шию, як тільки завагітніють!
Ботан прискіпливо дивився на дівчину, але вона раптом з цікавістю почала розглядати стелю.
— Кхе-кхе! — Лавр спробував відволікти увагу Ліки від стелі, та мабуть, там було щось дуже цікаве, тож вона розглядала його з ще більшою увагою. — Продовжуй, — кинув він, повертаючись до Антона.
— Я посміявся і запитав, чи може це почекати до ранку, але вона почала плакати. Ти ж знаєш, Лавре, я не можу, коли Алінка плаче, тож сказав, що зараз приїду і заберу її.
— Ну, і ти поїхав…
— Поїхав, — зітхнув Антон.
— На метро?
— Так. Я… випив…
— Далі що було?
— Я увійшов… Ні, вбіг, влетів у будинок, а вона у холі… Лежить на підлозі… в крові…
— Ти казав, що тебе хтось бачив? — знову не витримала Ліка і тут-таки знітилася від погляду, яким нагородив її сусід.
— Так. Алла Володимирівна, її мати.
— Дивно… І ти нічого не чув, коли входив, нікого не бачив? — термосив Лавр друга, бачачи, що той знесилено опустив руки і зігнувся, наче на нього поклали камінь вагою з тонну.
— Я взагалі нічого вже не розумів. Вона ж плакала, розумієш, плакала!
— Та розумію я, розумію! Не тупий. Професор усе-таки.
Ліка піднялася з крісла і, пересівши на диван до Антона, стала гладити його по плечу.