Читать «Неложними устами» онлайн - страница 11

Зненацька розпачливе: «Козаки!» — і всі починають утікати. Не знаючи куди і як, але втікати. Хоча не всі. Дехто виколупує булижника з бруківки. Хапають кілки. Десь пролунав револьверний постріл.

Жандарми кинулися на безоружних. Жандармський офіцер, в якому Поет упізнав прямоспинного молодика з салону пані Н., побачив Поета.

— О, пан Поет! Як же і яким чином, дозвольте спитати?

— Де б'ються за свободу…

— Ви стали жертвою насильства, як я розумію.

— Ні, ні. Я цілком свідомо і навіть закономірно. Прошу взяти до уваги…

Жандарми вже тягли до свого офіцера молодого робітника.

— Ентот, вашскородь!

— Особо, вашскородь!

— Тек-с, — звертаючись до жандармів і Поета, каже офіцер. — А чи знаєте, пане Поет, що цей… гм… хотів вас убити?

— Мене? — обурився Поет. — Нісенітниця. Наклеп! Він… мої книжки…

— Саме так, — суворо сказав офіцер. — Саме ваші книги і вас він хотів убити. А ось тепер ми його розстріляємо. Ось і буде гаразд.

Жандарми штовхають робітника до стіни, де він склав книжки.

— Але ж дозвольте, — кричить Поет. — Але ж це!.. Людське життя… Найдорожче… Панове, невже ви? Я протестую! Я…

— Стій! — гукнув офіцер. — Ви куди його поставили, бевзі?

Жандарми не зрозуміли.

— Там мистецьке ліплення, ідіоти! Попсуєте! Он туди його! Ось так. Тепер можна. Хоча стій! Ей ти, відвернися! Не розумієш? Спиною стань.

— Не хочу, — сказав робітник.

— Що-о?

— Не хочу?

— Це… Це… — Поет ухопив офіцера за обшлаги мундира. — Ви не посмієте! Чуєте?

— Його справа, — спокійно мовив той. — Не хоче, то й хай. Ну!

Поет затулив очі долонею…

Розшалілий світ неминуче котився до війни. І скотився. Бунтівливий московський поет Маяковський писав:

Сегодня ликую!

Не разбрызгав, душу

сумей,

сумей донесть.

Единственный человечий,

средь воя,

средь визга,

голос

подъемлю днесь.

. . . . . . . . . . .

Россия!

Разбойной ли Азии зной остыл?!

В крови желанья бурлят ордой.

Выволакивайте забившихся под Евангелие Толстых!

За ногу худую!

По камню бородой!

. . . . . . . . . . .

Милостивые государи!

Понимаете вы?

Боль борешь,

растишь и растишь ее:

всеми пиками истыканная грудь,

всеми газами свороченное лицо,

всеми артиллериями громимая цитадель головы —

каждое мое четверостишие.

Поет був молодий, самотній і розгублений. Щойно привітав його дар великий Коцюбинський, але невдовзі жорстока смерть забрала його. Ще вчора мовби те було: після одної з субот у Михайла Михайловича біг він уночі в семінарію, тулячи до грудей схованого за пазуху подарованого Коцюбинським Франкового «Мойсея», лякаючись, щоб книжка не випала, коли він перелазитиме через огорожу семінарського двору.

Як не горю — я не живу,

Як не люблю — я не співаю,

Але цього я ще не знаю.

Бо завжди я — як полум'я!

Читав Коцюбинському «Розкажи, розкажи мені, поле…». А тоді Михайла Михайловича не стало. Жандарми заборонили семінарському хору співати над труною письменника. Тоді невтомний Василь Елланський, який хоч сам не співав, але завжди приходив на поміч Павлові, домігся дозволу утворити зведений хор з робітників, гімназистів і семінаристів (і пильнував потім, щоб не пролізли шпики), і хор співав «Вічную пам'ять» і «Козака несуть…». Керував тим хором Тичина.