Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 6

— Ви до нас? — запитала дівчина.

— З радістю піду до вас, коли ви запросите.

— Ні… я просто хотіла запитати — ви до інституту?

— Коли він ваш, то вгадали.

— Нам по дорозі. Ходімо.

Я забрав у дівчини авоську. Пакунка вона не віддала. Асфальтова стрічка просто з вокзалу повертала в ліс.

— Ви у нас будете працювати? — запитала дівчина.

— Спробую.

— Ви фізик чи біонік?

— Не вгадали.

— Я не ворожка. Можете самі сказати.

Асфальтова стрічка раптом звернула ліворуч. Просто в лісі, понад дорогою, стояли одноповерхові котеджі. А далі перетинали дорогу, змушували її зробити дві петлі, два великих корпуси з скла і бетону. Їх будували за тих сумних часів, коли колони і всілякі карнизи вважалися зайвими прикрасами. Корпуси були рівні, суворі, прямолінійні і красиві, як прямокутники з підручника геометрії для шостого клясу.

— Я приїхав дивитися, як інші працюють, — сказав я.

— Уповноважений? — запитала дівчина.

— Скажіть, як вас звуть. Нам легше буде розмовляти.

— Звіть істотою.

— Гаразд. Скажіть, Істото, як я можу потрапити до професора Карася?

— Ви до батька? Тобто…

— Вже пізно. Отже, Істота має вже прізвище, — пожартував я.

— Ви його не скоро побачите, Карася.

— Це чому ж?

— Тому, що він зараз дуже заклопотаний, і тому, що він ніяких уповноважених не любить.

— Шкода. А ви не влаштуєте мені побачення по блату? Що в тому пакунку?

— Тараня. А побачення влаштувати не беруся.

— Тараня? Заради неї можна було ризикувати життям?

— Батько любить її над усе.

— Чудесно. Він справжній мужчина.

Дівчина зупинилася і на мить замислилася.

— Підіть зараз до відділу кадрів. Там є Чубарик. Він усе влаштує. Звуть мене Інкою. Дякую, що допомогли ввійти у вагон.

— Вадим, — відрекомендувався я. — Буду радий, коли ще трапиться нагода рятувати тараню. Скажіть батькові, що до нього прибув кореспондент.

— Ви кореспондент?

— Несхожий, правда?

— Уявіть, правда.

Інка помахала мені рукою і побігла. Я довго дивився їй услід. Мене охопила якась незрозуміла радість. Приємно відчувати, що є на світі такі дівчата, що вони з’являються весною і що вони возять тараню в поїздах.

3. Перший політ

Максим Капуста був схожий на великого рудого кота. Над маленьким носиком стирчали вуса. Кожен вусик з кількох волосинок. Зелені очі під руденькими брівками хитро блищали. Кожна брівка з кількох волосинок.

— Да, діла в нас пішли такі, що далі йти нікуди, — муркотів Максим Капуста. Голос у нього був м’який, співучий і тихий.

Він чекав мого запитання: чому в них такі діла? Але я вдав, що це мене не цікавить. Я був заклопотаний своїм чемоданом.

— Кажу, далі вже йти нікуди. Зробили двох. Уявляєш?

Ми з Капустою знайомі ще тільки півгодини, але я вже полюбив цього рудого чоловіка, що нагадує кота. Тихого та смирного кота. Такого кота, який весело муркотить, коли його лоскотати за вухом.

Завкадрами тоді я не застав у кабінеті. Він обідав. Завкадрами ніколи не обідають тоді, як усі. Вони обідають пізніше. Інакше не можна. Коли всі разом будуть обідати, то хто ж писатиме всякі довідки та даватиме всякі пояснення? Я взнав, що в містечку інституту є готель. Така звістка мене приємно схвилювала — готель! Це ж чудово!