Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 36

Віктор Григорович Безорудько

Ми чекали. До нас повинні були прийти сучасники. В цьому нас запевнив Чубарик. Професор Карась зобов’язав його оповістити населення Чмихалівки про те., що інститутові потрібні на роботу юнак та дівчина. Спершу передбачалося дати оголошення в райгазету та передати по радіо. Але Чубарик сказав, що сам оповістить населення райцентру.

Чутки в Чмихалівці поширюються з швидкістю азіятської грипи чи ящура. Чубарик якось вранці ненароком сказав своїй дружині, що інститутові потрібні працівники для виховання роботів-космонавтів. До дванадцятої години дня всі без винятку мешканці Чмихалівки, включаючи найстаріших пенсіонерів та немовлят віком до трьох років, знали про це.

Першим до лябораторії прийшов юнак непевного віку. Він був одягнутий дуже модно: зелені штани, жовта теніска, гострі, як спис дикуна, черевики, загадкова посмішка, боцманська борідка. Все це свідчило, що жовтогаряча особа мала якесь відношення до сучасности. Юнак був веселий і бадьорий. Він по-панібратськи поздоровкався з нами і сів на стілець. Закурив він без дозволу, а вже потім запитав:

— Здається, тут усі мужчини, смалити можна? Я прийшов до вас на роботу ставати.

— Десь працюєте? — запитав я.

— Дивне запитання. Коли б я працював, то не прийшов би. Наша Чмихалівка таке нікчемне містечко, що тут не легко влаштуватися на пристойну роботу.

— А на будівництві заводу біологічних кормів? Я читав об’яву, що їм потрібні муляри.

— Я не муляр і не збираюся ним бути. У мене середня освіта.

— Хто батько у вас?

— Мастильник на залізниці. Але яке це має значення?

— Комсомолець?

— Бувший. Але що це за допит? Мені сказали, що вам потрібний сучасний юнак. От я і є.

Розмову вів я, але Прюст зробив жест рукою, ніби спиняючи мене, і сказав:

— Юначе. Нам потрібний сучасник. Ви розумієте, який зміст у цьому слові? А що робить наш сучасник? Вам відомо, що він працює, будує, вчиться, множить багатства країни.

Юнак посміхнувся. Він уже зрозумів, що його кандидатура не підходяща.

— Ви сказали — «множить». А хто ділить?

Прюст розгубився. Він поглянув на мене, шукаючи порятунку. Він не вмів розмовляти з такими жевжиками.

— Ділить хто? Ваш батько ділить. А вам знайома лише одна дія аритметики — віднімання.

— Щиро дякую. Будемо вважати, що ми не порозумілися. Прощавайте.

Слідом за юнаком прийшли дві дівчини. Вони були гарні, як ромашки серед будяків. Не подумайте, що будяками були ми з Прюстом. Дівчатка поздоровкалися і сіли, міцно стискуючи колінця. До цього спонукали ультракоротесенькі спіднички. Зліва сиділа Міля, справа — Ліма. Міля була чорнява, довгоноса, товстогуба. Вона дивилася на нас боязко і з цікавістю. Вона, напевне, читала Прюста. Але він уже був старий, Прюст. Тому вона переключила свої гарні сірі очі на мене. Вона була з тих дівчат, які вірять, що немає на світі такого юнака, який би встояв перед їхньою красою. Що ж, іноді така впевненість допомагає перемагати. Ліма була руда. Це видно по корінцях волосся. Але зверху воно було кольору вареної моркви. Таке волосся тепер існує тільки завдяки таблиці Менделєєва. Фарбовані чорні брови розтягнуті аж на скроні. А очі в Ліми були зовсім маленькі. Такі маленькі, що я не міг встановити, якого вони кольору. Ліма дивилася на Прюста. Їй було надзвичайно цікаво сидіти тут поруч із письменником. Мене вона не помічала.