Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 15
Віктор Григорович Безорудько
— Інко, що це за розмови? — Карась суворо поглянув на доньку.
— Ти нічого не розумієш. Ходімо, Вадиме. Ви ж не знаєте, що зараз надворі робиться. Ходімо.
Карась підвівся. Він підійшов до мене і сказав:
— Дякую вам. Дуже дякую.
— Це за віщо?!
— Ви не задали мені жодного запитання.
Не знав професор, як мені хотілося запитувати. Коли б не тараня, коли б не пиво, запитання сипалися б, як пісок з торби.
— Інко, зачекай хвилину. Мені треба порадитися з Вадимом. Ви дозволите вас так просто на ім’я називати? Так от, у мене прохання до вас: подумайте, яким повинен бути наш сучасник. Наша молода людина двадцятого сторіччя. І потім — запрошую вас завтра на засідання наукової ради.
На вулиці вирувала весна. Медом пахли клени, сипали на землю лушпайки каштани. Їхні липучі бруньки вже набрали повні жмені сонця.
— Вам подобається у нас? — запитала Інка.
— Надзвичайно. Чому я не фізик, чому не літаю?
— Мені подобається ваш рудий чуб. Можна до нього доторкнутися?
Вона не чекала моєї згоди., Вона розкуйовдила мій рудий чуб, напевне сподіваючись, що він таким і лишиться. Але я знаю всі властивості свого чуба. Я труснув головою, і він набрав попереднього вигляду.
— Скажіть, ви дуже щасливі? — несподівано запитала Інка.
— Зараз?
— Взагалі.
— Мабуть, щасливий. А вам як здається?
— Я це зрозуміла ще у вагоні. А я — ні.
— Не вірю. Мені здається, що щастя зробило вас такою…
— Якою?.. Може, скажете, гарною? Не обдурюйте мене. Я мріяла стати кіноактрисою. Правда, інтересно? А хіба зараз є така дівчина, яка б не мріяла про це? Шабльон. Потім зрозуміла, що для кіноактриси у мене дуже гострий ніс. Справді думаєте, я вчуся заочно у харчовому інституті, щоб їсти «Ракові шийки»? Я набрала повно балів у геологічний, а за конкурсом не пройшла. Мене зарахували до харчового. Ви танцюєте?
— Колись пробував.
— Підемо в Чмихалівку завтра. Там будуть танці.
— Ви часто туди ходите?
— Тепер з вами ходитиму, коли ви погодитеся.
— А тато пустить?
— Тато пустить. А мама — ні. Я дала слово до двадцяти років її слухати.
— А скоро мине строк?
— Ой, ще не скоро. Але я вмію все робити так, щоб мама не сердилася. Я просто питаю дозволу в тата. А коли він: мене посилає до мами, я починаю з нього глузувати. Я кажу йому, що він уже поліз під закаблука і сам нічого не вартий. Тоді тато мені каже: «Йди вже швидше від мене, а то я тебе зараз зажену під закаблука». Або я вибираю таку хвилину, коли тато взагалі не чує нічого. Він думає. Тоді я його попрошу. Він махне рукою — і все. У вас, у столиці, багато гарних дівчат?
— Багато. Але сьогодні я переконався, що Чмихалівка може з столицею позмагатися.
— Жартуєте.
— Справді. Мені, наприклад, дуже хочеться зараз переселитися в Чмихалівку.
— Мабуть, подобається жити в Капусти?
Я розповів їй про підступні дії Капустиного дивана. Вона сміялася. Вона дуже гарно сміялася. Відкидала голову назад, і тоді мені хотілося взяти її в долоні, її чудову голову з полум’яним волоссям.
— Тут у вас, мабуть, багато солов’їв? — запитав я.