Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 14

— Так.

Карась пив маленькими ковтками холодне пиво і смачно жував тараню. Він спершу бив тараню об стіл — єдиний, давно перевірений засіб змусити цю рідкісну рибу легко розлучатися з власного шкірою. Потім відламував голову, здирав шкіру і їв спинку. Чорну і смачну.

Карась раптом запитав:

— Сподіваюся, після зустрічі з Чубариком у вас не виникло бажання дременути від нас?

— Ах, Марку. Що це за вирази — «дременути»? — докірливо вимовила Марія Іванівна. Вона пила пиво, але з презирством дивилася на тараню. — Ви знаєте, Тигре, він просто нестерпна, невихована людина. Він псує мені дітей такими виразами.

— Гаразд, гаразд, Маріє. Цього Тигра вже зіпсувати не можна А ви знаєте, мені доведеться з вами радитися. Зараз ми стоїмо перед проблемою, об яку розлупимо свої лоби.

— Фі —«розлупимо»… — презирливо скривила губи Марія Іванівна. Дуже красиві губи. Може, надміру чутливі.

— Так, саме розлупимо. Нам треба…

— Марку, прошу тебе не говорити про свої вічні проблеми. Знаєте, Тигре, у нас тут така нудота. Хочеться від вас почути, що там зараз у столиці нового? Що в театрах, у кіно, в магазинах?

Я намагався яскраво і ясно змальовувати сучасне становище на фронті культури й торгівлі. Мабуть, таки я досягнув мети.

— Як радісно там' живуть люди. А у нас тут… — вона махнула рукою і пішла сумувати в іншу кімнату.

— Так, так. У нашій Чмихалівці, певне, тільки мені одному весело. Я мушу звертатися до вас за порадою…

Але в цю мить відчинилися двері і в хату залетів вихор: до мене мчав Зюзя-Музя.

— Дя, ти у нас. А я тебе скрізь шукаю. Давай полетимо знову в космос.

— Послухай, Варяг, я не дозволяю тобі сьогодні літати. Спати вже пора, — сказав Карась.

— Тату, тату, ти мовчи… — хлопчина вимовив це з гіркотою. — Я можу виспатися в ракеті. Поїдемо, га?

Зюзя-Музя сидів у мене на колінах і гриз тараню. Я довго переконував його, що ми зараз не можемо здійснити політ — не підготоване пальне для ракети, зіпсувалися двигуни, не готові стабілізатори. І, крім того, нас тут троє, а кабіна вміщує тільки двох.

Зюзя-Музя пішов спати. Ми допили останню пляшку пива.

Мені здалося, що професор нарешті скаже, якої саме поради від мене чекає. Коли б він мав хоч маленьке уявлення про мої знання з точних наук, він не запросив би мене пити пиво і їсти прозору тараню. І не подумав би, що я можу щось путяще радити.

Раптом у кімнаті спалахнуло сонячне світло. Воно засліпило мені очі, і серце моє, загартоване на фізкультурних майданчиках і у водних басейнах, серце моє почало битися, як у горобця, коли він потрапить до дзьоба шуліки. Ввійшла Інка. Вона не хотіла, щоб моє серце зараз вистрибнуло з грудей — вона сіла біля тата і сказала:

— Тату, ти віриш, що він кореспондент? Я — ні.

— Чому? — запитав я.

— Тому, що кореспондент повинен сидіти та писати. А він пиво п’є. Як би я хотіла бути кореспондентом! Тату, чому ти мене не навчив?

— От і маєш. Ти ж учора казала, що твоя мрія здійснилася: закінчиш харчовий інститут, будеш усе життя безкоштовно їсти на фабриці цукерки.

— «Ракові шийки», — уточнила Інка і подивилася на мене насмішкуватим поглядом. — Ну, так треба вам блат чи обійшлося?