Читать «Незвичайні історії» онлайн - страница 6

— Може, чашечку кави? — запропонував Ругероні.

— Перепрошую. Я саме обходжу свою клієнтуру, тож ніколи. Хіба іншим разом. То вам подобається будиночок?

— Дуже.

– І хто тепер стверджуватиме, що комісар не мав слушності?

— У чому? — здивувалася Маріса.

— Як це, в чому? А в тому, що тут нема пацюків. Іще добре, що вашому чоловікові вистачило тижня, аби переконатись у цьому.

— Не всі ж пацюки — мої,— пожартував Ругероні.

— Перехрестися, — докинула Маріса.

— Мертвий собака не вкусить, — заспокоїв комісар.

Молодята, обійнявшись, провели його до заскленого коридора. Вони бачили, як комісар покотив на велосипеді. А коли повернулися в будиночок і зачинили двері, то почули знайоме рипіння…

ВЕНЕЦІАНСЬКІ МАСКИ

Коли мені кажуть про соматичність як про неминучий і природний процес, я сумно зауважую, що життя куди складніше. Не щоб переконати цим когось, а просто виходжу з власного досвіду. Довгі роки я кидався від однієї любовної пригоди до іншої — пригод нечисленних як на такий відтинок часу, але нервових і прикрих. Поки зустрів Данієлу і зрозумів, що шукати ще когось годі. Отоді й почалися мої напади лихоманки.

Пригадую свій перший візит до лікаря.

— Твоя лихоманка свідчить про хворі нервові вузли, — заявив він. — Зараз пропишу ліки, щоб її погамувати.

Його слова я сприйняв за добру новину, та поки лікар виписував рецепт, подумав: чи те, що він призначає ліки від симптому, а не від самої недуги, не свідчить про її невилікованість. І відчув, що коли не розвію своїх сумнівів, не матиму спокою. А наважуся запитати, то ризикую почути таке, від чого не захочеться й жити. Проте сама думка про нескінченні сумніви видалася такою прикрою, що я таки наважився і запитав.

— Невиліковність? — перепитав лікар. — Не обов'язково. Є випадки, сам можу засвідчити, остаточної ремісії.

— Тобто остаточного одужання?

— Я ж бо сказав. Не буду приховувати: у випадках, як оце твій, лікар мусить будь-що вселити в хворого надію. Але ось що я тобі скажу: в мене не викликають сумніву випадки одужання. А от як і чим лікувати недугу, достеменно не відомо.

— Тобто, якогось певного лікування немає?

— Саме так. Тільки паліативне.

— А воно не завжди дійове?

Він не заперечив, і це позбавило мене надії одужати.

Отже, мій медичний огляд виявився ніби невтішним. Та коли вийшов від лікаря, то геть заплутався в думках; відчув непевність, наче ото похапцем прочитав одержану звістку. Я швидше розгубився, аніж засмутився.

За кілька днів прописані ліки таки зняли лихоманку. Я почувався ослабленим і втомленим, певно, тому й погодився з діагнозом лікаря. Проте невдовзі відчув себе добре, навіть краще, ніж до хвороби, й вирішив, що й лікарі помиляються і що, певно, лихоманка відступила. «Якби напади повторилися, — міркував я, — з'явилися б якісь ознаки їх, а натомість я почуваюся напрочуд добре».

Щиро кажучи, я прагнув забути про недугу. Певно, тому й не вдався до звичних роздумів про те, як вплине недуга на моє і Данієли майбутнє. Я був щасливий і не уявляв життя без неї. Казав їй, що мені й ста років замало, аби надивитися на неї й набутися поруч. Перебільшення, а проте воно відбивало мої почуття.