Читать «Незвичайні історії» онлайн - страница 4

— Так чи інакше, доведеться визнати: це трохи похитує віру у ваш ключ, пробний камінь чи чарівну паличку… Цей інструмент не завжди точний.

— Гадаю, Ругероні, ви не вимагатимете наукової точності від так званих — досить невдале визначення — суспільних наук. Прагнення піднести їх до рівня точних наук лише принижує їх. —

Ругероні раптом відзначив:

— А пацюка сьогодні щось не чути. Чи не забрався він геть? Мелвіл трохи роздратовано заперечив:

— Хоч його й не чути, він напевне десь тут.

4. Четвер

Він ледь віддихувався після бігу. Знову запізнювався. Як ніколи. Двері будинку розчинені, на підлозі кабінету настільна лампа, а в кріслі Мелвіла сидів поліцейський.

— Що сталося? — здивувався він.

— То ви і є студент Ругероні?

Це запитав не поліцейський, а комісар Бальдасарре, він зайшов до кабінету з сусідньої кімнати. Ругероні повторив запитання.

Комісар Бальдасарре був похмурий і опасистий чоловік, зовнішність його свідчила про неохайність, неуважність і недбальство. Стомлений, він наче тільки й вишукував крісло, аби впасти в нього. А тоді позіхнув і кліпнув очима. Потім втупився ніби в порожнечу невиразним, хоч і зичливим поглядом. І відказав:

— Якщо відверто, то я вас і чекав, аби про це запитати.

«Отже, мене в чомусь підозрюють», — подумки виснував Ругероні. І запитав уже комісара:

— А можна взнати, чому ви мене чекали?

Комісар знову позіхнув, потягнувся і став неквапливо пояснювати. Мовляв, знаючи про те, що Ругероні щоранку приходив сюди брати уроки, він подумав, що хлопець, який постійно спілкується з професором, міг би пролити світло на дещо й посприяти поліції.

Заспокоївшись щодо себе, Ругероні стривожився вже за професора. Але не встиг ні про що запитати, бо комісар його випередив.

— Як я розумію, — мовив він, — і сьогодні ви прийшли, як завжди, на урок. Комісар заплющив очі.

— Атож, як завжди, — потвердив Ругероні, зацікавлено розмірковуючи, чи не задрімав комісар. — Хоч і з особливим настроєм.

— Тобто? Якесь передчуття?

— Зовсім ні. Розкаяння. Я хотів вибачитись. Сеньйор Мелвіл виявив мені неабияку довіру. Розповів про щойно вигадану чи відкриту ним теорію, яку я пихато заперечив. Саме так: пихато.

Комісарові очі розплющились, заблищали й уп'ялися в Ругероні, ніби в здобич.

– І більше нічого? Може, суперечка перейшла на крик? А тоді й до кулаків дійшло?

— Та як вам могло таке спасти на думку? Професор виклав мені теорію, завдяки якій можна визначити вартість наших почуттів, протиставивши їх пацюкові, що живе в будинку.

Комісар роззявив рота, та за мить зауважив:

— Послухайте, юначе, я щось не зовсім второпаю ваші слова. Точніше, одне слово — пацюк. Цікаво, що саме його ви згадуєте після того що сталося.

— А що сталося?

— Попереджаю, якщо ви прагнете збити слідство на пацюка, то ні мене, ні прокурора з суддею на це не спіймаєте. По-перше, встановлено, що пацюків у будинку нема. По-друге, жоден пацюк у світі не лишить таких укусів.

— Які ще укуси?