Читать «Незвичайні історії» онлайн - страница 31

— Тож ви знову спакували валізи?

– І першим же літаком гайнув на Балеарські острови. Відтоді, де б не опинився, щодня розпитую в ресторанах, готелях, кафе, газетних кіосках — скрізь! — чи не бачили там випадково велетня.

— А тут він не з'явиться?

— Принаймні сьогодні — ні. Він подорожує пішки, а коли зласкавиться який-небудь водій, то в кузові вантажівки. Мені казали, що вчора бачили його в районі Дольдера, біля Цюріха. І хоч у цьому будинку я в безпеці (двері вкрай міцні, а на вікнах — грати), для більшої певності зранку гайну до Італії.

— Краще поквапитись.

— Ви так гадаєте?

— Мені здається, я бачив його на дорозі.

— Це чудисько невтомно мене переслідує. Де ви його бачили?

— Неподалік. Я їхав із Женеви дорогою на Бріге. І раптом відчув удар у правий бік машини й побачив щось дивовижне.

— Що саме?

— Це тривало лише мить. Я вирішив, що мені привиділось. Із сніговію вихопилася велетенська постать і впала на машину, розкинувши руки.

— Може, ви його вбили?

— Гадаю, що ні.

— Краще нам вирушити негайно.

— На якийсь час він затримається. Я певен, що зіткнення травмувало його.

— Так чи так, ми забираймося геть. Ось тільки знайду книжку, яку читаю.

— Куди ж ми подамося?

— Ви поїдете за мною на своїй машині до Креволи, а звідти — пряма дорога до Локарно. Я ж поверну до Мілана. Не хочу, щоб через мене з вами щось сталося.

— Скажіть, а як би ви повелися на моєму місці? Чи доцільно друкувати нашу розмову?

— Як хочете. Що це?

— Що?

— Чуєте? Стукають.

— Здається, і справді.

— Грюкають у двері.

— Не відчиняйте!

— Спокійно.

— А якщо ми не відчинимо, що тоді?

— Краще приготуватися до можливої облоги. Продуктів на кілька днів вистачить.

— Чуєте? Наче щось ламають. Він збирається вирвати дерево?

— Він висадив двері. Піду йому назустріч. Що вже буде: не можна ж без кінця тікати. Залишайтеся тут і не хвилюйтеся. Я лікар, тож умію заспокоїти шаленців.

Що мені тепер робити? Я не в силі протистояти велетові, що висадив такі двері. Не можу й утекти через вікно. Надто густі грати. А стогін професора б'є по нервах. Плутає думки. Байдуже: візьму себе в руки. Глухий удар — певно, велет пожбурив щось із меблів об стіну. Ні, в холі меблів нема. Отже, то тіло професора Хеккеля. Тепер нічого не чути. Моторошна тиша. Уявляю собі видовище за дверима. Труп професора Хеккеля на підлозі, а велетень роззирається довкола, міркуючи, що робити далі. Ворушити мізками для нього мука, але раптом йому свіне думка позбутися свідків. Тож і стане обшукувати будинок. Тільки б не починав з цієї кімнати.

Чую, як зарипіли східці. Хтось важко й повільно суне нагору. Мабуть, у мене є шанс. Щойно пересвідчуся, що велетень піднявся на другий поверх, вихоплюсь назовні й плигну в машину. Локарно зовсім поруч. Гнатиму, не зупиняючись до Італії. До Сіцілії. Завжди мріяв побачити Сіцілію. Якщо врятуюсь, не буду публікувати інтерв'ю. Тож велетень нічого не матиме проти мене.