Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 8

У залі піднялося кілька рук.

— Чи можна вважати це спробою налагодити діалог з бізнесом? — поперед інших устиг молодик із якоїсь газети, й на нього з посмішками озирнулися літні колеги.

— Так. Цей документ розміщено на веб-сайті міністерства. Уряд розгляне Програму після публічного обговорення. Треба зламати радянський стереотип: «Геть багатих і злодіїв — вони жирують завдяки тінізації». Чим більше багатих сплачує податки, тим багатшими стають держава та її громадяни.

Журналісти перезирнулися. Вони знали дещо таке, що примушувало їх сумніватися у щирості цих заяв. А як же з анонімними банківськими рахунками, на котрі так наполегливо вказують міжнародні кредитори українського уряду? Кореспондент Радіо «Свобода», з усього видно, стріляний горобець, попросив уточнити: що автори програми думають про збитковість акціонерних товариств, у яких наявний державний пакет? Заступник міністра мусив зізнатися, що таких підприємств в Україні нараховується сімдесят п’ять відсотків, а їхня «збитковість», на його думку, здебільшого є результатом хитрої бухгалтерії. Євген силкувався вловити хід думок тих, хто ставив запитання. Проблеми макроекономіки… Боже, як мало говорило йому це словосполучення!

Прес-конференція розчарувала. Ну що він зробив як кореспондент? Переписав прес-реліз і бездумно зчитав з диктофона загальні фрази. На якого читача це все розраховано?!

VI

Редакційна круговерть як об’єктивна реальність була нещадною до новачка. Щойно спробував підсісти на комп’ютер у одному з кабінетів, як тут-таки Євгена зігнала з цього місця провідна журналістка з відділу політики. Тоді він спробував примоститися в приймальні редактора і вже підбирався до системного блоку, коли зчинила ґвалт секретарка.

— Вибачте, будь ласка, але мені треба це здавати в номер! — хлопець глянув благально, й дівоче серденько на якусь часину розтануло.

Що далі він набирав текст, то з більшим невдоволенням помічав, що скочується до простого формального звіту. Несподівані повороти дискусії ніяк не потрапляли «у кадр». Та й обмежений обсяг не давав змоги розгорнути жодної думки.

— Чи не запізно? — меланхолійно, немовби в себе, поцікавилася заступник редактора Валерія Каперс, коли Чубенко поклав перед нею свою інформацію з позначкою «У номер!». — Що, якась сенсація?

Вона запалила сигарету і випустила дим просто Євгенові в обличчя, ще й при цьому зміряла з ніг до голови майже безбарвними очима.

— Вранці редактор мене відрядив на цей захід.

— Ну то й що?

Кореспондент знітився і замовк.

— Гаразд, я перегляну твій допис. Якщо буде місце, поставимо в номер. Але не обіцяю, — Валерія загасила об тарілочку наполовину викурену сигарету.

Недопита кава на столі була притрушена попелом. «Якийсь дивний колір волосся!», — подумав юнак, зваживши на хлопчачу зачіску цієї жінки зі статурою підлітка. Власне, якою ще могла бути заступниця редактора серйозної київської газети? Євген уже не існував для неї, коли повільно відступав до порогу.