Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 20

— Це все не нагадує жебрацтво?

— Ну, хто як розуміє… У відповідності до власного рівня, — іронічно всміхнувся Ніндзя. — Кобзарство — це промовляння самої душі предків у стародавній музиці! Яке може бути жебрацтво сьогодні? Те, що в підземці — то робота, де є свої начальники, свої збирачі податків… Не плутай понять, будь ласка. Ми співаємо в людних місцях для того, щоб серце гордині, бо це, ти знаєш, смертний гріх…

Артем помовчав і стиха додав:

— Павло Бортник вважає, що дев’ятнадцяте і двадцяте сторіччя не виспівані. Я думу написав…

— Про що?

— Про Чорнобиль.

Настя гмикнула і знову втупилась у вікно. На поля вздовж полотна вже впала ніч. Жодної зірки не проблискувало у грузькій бруднуватій чорноті, лише вдалині мерехтіли вогники якогось полустанку.

— Знаєш, — і далі сповідувався юнак, — я довго був ніби на роздоріжжі. Хто зна, ким ти станеш: може, істориком або мистецтвознавцем? Це був момент захоплення старовиною. Коли я зробив свою першу бандуру, Павло написав на ній: «Нехай шашіль неслави не з’їсть її на стіні». Я відчув, що мушу будь-що продовжувати цю роботу. Але мені далеко до тих, хто нині зі сцени грає на старосвітській бандурі. Я ж обрав політех. Точніше, його мені обрали батьки.

— Чому тебе звуть Ніндзя? — запитала дівчина, мовби не чула цієї сповіді, й глянула на Артема впритул.

— Та це жартома. У нас усі мають якісь прізвиська.

— Навіщо?

— Так було заведено задовго до мене. Я прийняв цей порядок.

— Запорізька Січ була своєрідним військово-чернечим орденом — це ви за аналогією з нею, так? Ось Бортник — старий парубок, і ви його наслідуєте.

Артем розсміявся.

— Це тільки збіг. А втім, я й не думав про таке. Справді… У нас майже всі хлопці неодружені.

— Кобзарі мали таємну «лебійську» мову, пісні, танець, який був і магічним, і бойовим мистецтвом… — Настя спробувала викласти все досі прочитане на цю тему.

— Та годі тобі! Ми тебе ніби налякали, чи що… А звідки ти все це знаєш?

— Я з Таврійських степів, так само, як і Василина. У нас гарний шкільний музей, а я в ньому була за екскурсовода.

— То ти — розвідниця! — розсміявся Артем.

— Ні, я не налякана й не розвідниця. Я приїздила запросити пана Павла, щоб зі своїми товаришами заграв перед викладачами й студентами консерваторії, а він відмовився…

— Запишався, — пожартував Артем, але ніби зважив подумки й нарешті сказав те, про що мовчав раніше: — У нього складний період. Знала б ти, як він страждає! Закоханий у Наталі. Її батьки — українці, підтримують зв’язки з батьківщиною через діаспору. Ця жінка дуже хоче, щоб він перебрався до неї в Париж.

— То в чім же річ?

— У чім-чім! У нього ж місія! Його місце — тут.

— Тобто…Боже мій, цей Бортник вважає себе святим!

— Може, він і справді святий. А що подвижник — то поза сумнівом. Серце в нього болить за Україну.

— Нічого собі… — Настя похитала головою і замислилася.

Нарешті вони вийшли на перон київського вокзалу.

— А я скоро поїду, — Артем знову взявся заповнювати паузи в розмові.

— Навіщо?

— Куплю собі свитку. Немає в чому ходити на колядки, — він спіймав здивований погляд і пояснив: — Ми ж на Новий рік усім кобзарським товариством колядуємо у Києві. Зберігаємо традицію. І до вас додому прийдемо, якщо ти не проти.