Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 87

На тлі цього всього не дивно, що тверезі західні спостерігачі, а дехто з них і очевидці, добре усвідомлювали справжнє підґрунтя того, що коїлося з Україною початку 20-х років. Про це свідчить, наприклад, заява Ф. Нансена на нараді міжнародних допомогових організацій у Женеві 25 — 26 січня 1922 року: «Голод в Україні викликаний швидше політичними, а не природними причинами». Нансен ще й подбав, щоб наочно проілюструвати цей стимульований владою голод: того самого дня ввечері він «показав дві кінофільми: совєтського уряду, — зняту в серпні, та свою — листопад-грудень, а також коло сотні кліше. Зала була переповнена, так само і при повторному показі фільмів 27 січня. В «офіційному» фільмі йшлося в основному про допомогу голодуючим, тоді як Нансен показував «голодуючих та тих, що вже не потребують їжі... та, на думку совєтів, і вбрання, бо трупи голих тіл лежать не поховані на цвинтарі...» Небіжчиків останнім часом не ховають, а ждуть, поки засмердяться (це щоб не розкопували на їжу, — пояснює Нансен). Але є вже інформація і про людовбивства (повідомлення «власного кореспондента» віденської газети «Соборна Україна», 8 лютого 1922 р. з Женеви). Десь у швейцарських чи норвезьких архівах, мабуть, і збереглися ці кінокадри? Отож якраз і придалися б, коли дійде до «Нюрнберґа — 2»!

Аналогічно до Нансена свідчив і співробітник АРА професор Г. Фішер: «До того як АРА розпочала свою діяльність у січні 1922 р. [в Україні. — Р.Д.], ані центральний російський уряд, ані український у Харкові не зробили нічого поважного, щоб допомогти голодуючим в Україні»; «Пояснення, що становище над Чорним морем було невідоме центральному урядові, не серйозне». Насправді в Москві ще й як добре було відомо про це становище, недарма ж центральні власті якомога довше не допускали іноземців у голодні райони України, а зусиллями військових «заградотрядов» повністю перекрили рух «торбешників» між Причорномор’ям та рештою України: вся «вражена голодом Україна була блокована».

Слід відзначити, що українці на еміграції віддавали належне В. Квіслінґові як заступникові України перед світом. Українські еміграційні організації та окремі публіцисти, що розгорнули в той час неймовірно широку діяльність, аби донести до світової громадськості правду про голодомор в Україні (статті й книжки різними мовами, виступи на міжнародних форумах, звернення до розмаїтих інстанцій — від Соціалістичного Інтернаціоналу до Ліги Націй), підкреслювали, що «вичерпний матеріал про голод на Україні фактично вперше був опублікований капітаном Квіслінґом 30.4.22 р. у Женеві». Світ довідався про це жахливе нещастя [голод в Україні. — Р.Д.] тільки від іноземців», а саме «від капітана Квіслінґа, Гатчинсона та інших».