Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 31

Кнут Гамсун

Якщо вже я пишу про фінський ніж, то згадаю ще одне: я отримав нові галоші. Моя родина одягає мене повністю, либонь, скинулися всі гуртом та й купили.

Але я не взував нових галош, я обв’язую старі з товстими підошвами й ношу їх уже кілька місяців. А то що я робив би з такими довжелезними шнурками, якби не обв’язував ними підошви? На щастя, вони годяться для цього, навіть не видно, що галоші обв’язані.

Я не маю наміру носити нові галоші.

***

Хоч би швидше минула зима. О Господи, хоч би швидше минула зима!

Мій зір ослаб. Мені дивно, що я погано бачу, і спершу я в це й не повірив, просто подумав, що в очі попала якась порошинка. У мене чудові окуляри, в яких я кілька місяців тому дуже добре бачив, невже вони вже не підходять?

За чималу плату мене відвозять на автомобілі до окуліста. «Послухайте-но: я все-таки кепсько бачу, не можу читати як раніше, не можу засилити нитки в голку, що це за дивина, невже в мене щось сталося з обома очима заразом?» Я не отримую аніякої відповіді, лікар налаштовує таблицю з білими та червоними лініями, літерами й числами. «Мабуть, щось негаразд із лівим оком», — підказую йому я. Він нічого не відповідає. Мене це дратує, і я наполягаю: «Так от, коли я затуляю ліве око, то можу далі читати тексти, набрані великим жирним шрифтом. А потім для певності затуляю праве око і бачу лише велику чорну цяту». «Гм», — каже він. Це дратує мене ще дужче, і я категорично заявляю, що в мене щось негаразд із лівим оком! «Я можу виписати Вам призматичні окуляри», — зрештою каже він. «Атож, мені потрібні призматичні окуляри, — відповідаю я, — адже це щось таке, як і призматичні лінзи, а крізь них дуже непогано видно». «Думаю, ми більше нічим Вам не допоможемо», — каже він і кланяється.

Неймовірно! Я, украй розлючений на окуліста, вертаюся автомобілем назад, я не вірю йому, аніскілечки йому не вірю.

Тепер у мене один вихід — податися в Осло. Ідеться до Різдва, треба поквапитись. Оскільки я не в змозі сидіти у випростаному стані дванадцять годин, цебто їхати потягом, я точно визначаю той день, коли можу пливти пароплавом, і вирушаю в дорогу. Усе йде гладенько, мені всі допомагають, утім, на облавку я в своїй стихії — чоловік у розповні літ. Для мене все влаштовано, я прибуваю в Осло, простую в готель, обідаю, голюся і йду до окуліста.

І тут починається невеличке випробування. День похмурий, надворі дощить, вулиці наганяють жах, і я нічого не бачу. Я підіймаюся на четвертий поверх якогось будинку і знов спускаюся. Мені на думку закрадається підозра, що я помилився, тож тепер зупиняюся і роздивляюсь номер. Раптом переді мною постає якийсь пан і вітається зі мною, поруч із ним — молода пані. «Чи можу я Вам чимось допомогти?» — питає він. «Ні, дякую, я просто шукаю помешкання окуліста», — відповідаю я. «Он там!» — каже він і показує пальцем. Пані всміхається. «І навіщо ви в таку негоду турбуєтеся, щоб допомогти незнайомій людині?» — питаю я. Пані розпливається в усмішці. «Я впізнав вас», — відповідає той пан. Я щиро йому дякую і заходжу в будинок. Чи не сюди я вже раз підіймався на четвертий поверх? На кожному поверсі я приглядаюся до всіх табличок на дверях і знаходжу помешкання лікаря. В приймальні переді мною троє людей.